правильно, ніхто не сміє ображати поліцію за її правильну працю. Ці міністри змішалися і почали поводитися трохи ліпше. Іванович запевнив, що ми поступили правильно.

На другий день нас покликали знов до канцелярії і наставники дали нам велике признання за нашу взірцеву службу. Ці панки лише дивилися на нас і з похиленими головами заявили, що вони б хотіли мати таку поліцію в Букарешті. А на закінчення Іванович сказав по-румунськи, що це Чернівці і на другий раз поводьтеся культурніше.

Так ми розійшлися з цими букарештськими міністрами. Тепер ми здобули собі повне довір'я і признання за нашу взірцеву службу, тобто те, що ми хотіли для нашої за-плянованої роботи.

У тих часах була велика нагінка на українців, а найбільше на пограничні села і в самій Басарабії. Поліційні арешти були вічно переповнені, люди мусіли тижнями вичікувати на якісь допити — винні чи невинні.Їх все водили і поштурхували, поводилися нелюдяне. Були між ними безпідставно обвинувачено за шпигунство на користь комунізму. Таких людей потайки вивозили у глиб до Румунії до Регату і багато з них без сліду пропадало.

Для нас, українців, стало ясно, як рятувати цих невинних людей. Я скоро знайшов однодумців в поліції, а саме: Цопа, Буцура, Попенко, Іванович, Ґадза. Інспектор Тебінка повідомляв нам, хто найбільше загрожений і кого зараз випускати.

Пограничники приводили до нас політичних в'язнів, давали нам список людей, яких передають на перетримання, а на другий день перебирали ту саму кількість, ніколи не викликаючи по прізвищах. Наш спосіб був дуже простий — вночі ми приводили до арештів всяких вуличників і п'яниць, яких ми виловлювали, а вони радо йшли до нас, бо мали де переночувати і навіть дещо з'їсти. Ми впихали їх у кімнати політичних в'язнів до повного вчорашнього <41> рахунку на місце загрожених, а політичних випускали, щоб вони скоро зникали і скривалися.

Ранком, як п'яниці і вуличники добре виспалися і протверезіли, почали кричати, що вони тут не належать, але то було запізно. Прийшли пограничники за своїми арештантами, ми їм відрахували вчорашню кількість, підписали нашу передачу і вони підписалися, що відібрали своїх арештантів. Ми все робили урядово і все йшло за підписами. І так ця наша трансакція ішла добре і справно.

Та, як каже наша пословиця, все має свій кінець. Ми були так сильно законспіровані і певні себе, що ця певність нас зрадила. Ми подвоїли нашу обережність і дальше переводили такі вимінні трансакції.

Нашим завданням було все обсервувати. Одного дня, ми зауважили, що румунські студенти-бурші зачасто заходять до головного приміщення поліції напроти нашої гімназії. Пізніше ми довідалися від інспектора Тебінки, що румунські студенти-бурші і їхні прихильники таємно змовляються з президією поліції, щоб проти них не висилати поліцію. Вони мали в пляні з вищими румунськими урядовцями напасти на німецький театральний дім, зайняти його і так поволі присвоїти.

Їх плян був такий. Румунські студенти мали спровокувати бійку з німцями, а ми як поліція мали щойно тоді прийти, як німці будуть викинені надвір, а румуни всередині.

Та сталося інакше. Ми, українці в поліції, повідомили німців про цей підступний плян румунів. Німці потайки забарикадувалися всередині дому і лише вичікували на напад. Румунські студенти були певні своєї перемоги, що за півгодини вони будуть в домі, а німецькі студенти будуть викинені з власного дому. Ми дістали наказ на означену годину вирушити до німецького дому, бо там якісь непорядки. Наказ строгий — розігнати тих ворохобників і зробити порядок. Одного румуни не знали, що ворохобники — це їхні змовники і ми маємо їх розігнати. Точно на умовлену годину ми вирушили до німецького дому. З великою радістю і охотою ми розігнали ту напасливу румунську голоту. Цібандити мусіли залишити свій плян, упорядкувалися і <42> маршем пішли під будинок поліційної президії і почали співати австрійський гимн «Готт ергалти». Ми їх і тут розігнали.

Другий такий їх плян був зайняти український народний дім в такий самий спосіб, та через невдачу з німецьким домом вони залишили цей плян. Румунські студенти і їхня змовлена поліція-шовіністи ніяк не могли зрозуміти, як їх тайний плян нападу зраджено.

Цей випадок кинув підозріння на нашу поліційну станицю, де більше поліцистів були українці. Я був перший на листі підозрілих. Найбільше мені пошкодило те, що «Запороже» не викинуло мене з членства «шас кум інфамія» як зрадника своєї нації. Про цей строгий закон поліція знала і на цьому опирала своє підозріння. Я дальше був формальним членом «Запорожа».

Президія поліції звернулася з інвестигацією до Заставної до команданта Зіґля і до шефа Сіґуранци Мікулі. Вони обидва були добрими приятелями моєї родини і мене добре знали. Мікулі і Зіґель повідомили мене про інвестиґацію і рівночасно Мікулі передав мені пашпорт на виїзд до Відня на студії.

Як я вже був три дні у Відні, Мікулі і Зіґель вислали президії поліції в Чернівцях вже правдивий рапорт, який мені не міг пошкодити. Моя втеча припинила дальше підозріння на тих українців, які залишилися дальше в поліції для своєї праці і кар'єри. Румуни були дуже раді, що мене позбулися.

Тут я знову заявляю: коли маємо приятелів у ворожій поліції, — так поучав мене мій вуйко Битхер, обервахман чернівецької поліції, — то можна бути у ворожій поліції і помагати своїй нації. Бо коли провідники тікають поголовно, то це велика користь для ворога.

У Відні я перебув цілий рік і закінчив банковий курс Торговельної академії. У жовтні 1923 року виїхав, до Праги, а звідтам на український пашпорт до Америки, в Нью-Йорк. В 1937 році оселився настало в Дітройті.

Це мій малий спомин з мого життя.