Інквізиції - тим самим, у яких холодні серця і гарячі голови, - нічим було крити, вони оголошували: так це не ти писав, твоєю рукою водив Диявол! От і все.

І піди доведи, що це не так. Тим цей хід добрий, що дозволяє відразу ухилитися від обговорення суті питання: це творіння диявола, про що ще сперечатися?

Так ось, використання аргументу про британську розвідку - прояв боягузтва і спроба ухилитися від обговорення справді важливих питань. Я ось вже скоро тридцять років вимагаю: виставляйте ж групу експертів проти мене, зіткнемося під телекамерами, а народ розсудить.

Але ні міністр оборони, ні начальник Генерального штабу, ні президент Академії наук, ні вищестоящі вожді поки на цей заклик не відгукнулися. І не відгукнуться ніколи. Тому, що їхня точка зору не логічна і глибоко аморальна. Вони відстоюють два взаємовиключних постулати.

Перший: Червона Армія врятувала Європу від нацизму.

Другий: Радянський Союз був вірним союзником Гітлера, ніколи на Німеччину нападати не став би, нікого звільняти не збирався і не задумував.

Навіщо це робиться? Навіщо вожді та їх ідеологічна обслуга з люттю доводять недовідне? Та тому, що треба розікрасти залишки колишньої могутності й багатства країни, але красти у людей розумних не просто. Тому їх потрібно обдурити. І ось результат: десятки мільйонів дружно повторюють: Радянський Союз звільнив Європу від коричневої чуми, але звільняти не хотів, та й був на це не здатний, тому що був до війни абсолютно не готовий.

Дружба і співробітництво з Гітлером, співучасть у його злочинах, поставки стратегічної сировини, без якого ведення війни і захоплення Європи були неможливі, - це наш національний сором. Я поламав свою долю, покалічив долю рідним, друзям, близьким заради того, щоб довести країні та світу: союз з Гітлером був тактичним прийомом, відволікальним маневром. А стратегічний задум Сталіна - розгром Німеччини і звільнення Європи від коричневої чуми. Бути другом Гітлера - сором і позамежна гидота. Напасти на Гітлера - справа свята. Заявляючи це, я рятую честь своєї країни, народу й армії. Про це всі мої книжки.

Написати книжку за когось легко. Але написати гарну книжку за когось неможливо.

З ранньої юності, ще коли складав історію про механічного кота, я намагався вирішити загадку: а що ж це таке - гарна книжка? Які вимоги вона повинна задовольняти?

Довго думав, мудрував, розмірковував і ось до чого дійшов.

Дозвольте поділитися: на мій погляд, гарна книжка повинна задовольняти лише одну вимогу - вона повинна бути цікавою.

Заперечать: як же так! Адже вона ще повинна бути і мудрою, і тямущою, і змістовною, пізнавальною, кликати, мобілізувати, надихати. Ще купу нам різних вимог викинуть.

Заперечимо на заперечення: якщо книжка цікава, хіба цим не сказане все? Хіба цим не вичерпані відразу всі можливі характеристики? Хіба до цього треба щось додавати?

Ну давайте ж розміркуємо. Якщо книжка цікава, то чи може вона до того ж бути ще й безглуздою? Якщо цікава, то чи може бути недолугою? Беззмістовною? Порожньою? Бездушною?

Цікава книжка завжди і розумна, і мудра, і пізнавальна, і щира.

Але як же її такою зробити? Кажуть, що треба вкласти у своє творіння шматочок душі.

Ні, громадяни! Не спокушайтеся! Шматочка не вистачить!

Не жлобствуйте! Не тисніться! Не мізертесь! Не скупіться! Вкладайте її всю! Цілком! Без залишку!

А як же потім? Якщо всю душу вкладеш, з чим же залишишся?

Заспокойтеся, скептики, циніки і песимісти. Вона ж безсмертна. Вкладіть душу у своє творіння, у вас не зменшиться. Навпаки, душа ваша після того стане вищою, ширшою, глибшою і чистішою.

Цікаво, а що простіше: цікаву книжку скласти чи зняти цікавий фільм?

Тут двох думок бути не може. Щоб зняти цікавий фільм, потрібно вкласти душу і гроші. А для книжки досить однієї лише душі. Погодимося: каламар чорнила, перо з гусячого хвоста і папірус - не такі великі витрати. Правду кажучи - інвестована одна тільки душа.

І це все?

І це все.

Але й тут не так усе просто. Не кожен здатний душу свою оголити й викласти. Та не в кожного вона і є. Деякі, можливо, й хотіли б її викласти, та не можуть з причини її повної відсутності. Тому-от гарну книжку зустрічаєш зовсім не щодня. Саме тому гарну книжку за когось написати неможливо. Свою душу в чужу палітурку не втиснеш.

І коли в моїх противників вичерпуються аргументи, вони починають складати про мене брудні й мерзенні брехливі історії. Мене це засмучувало. Але доля в подруги життя дало мені дзвінку дівчинку з групи контролю. Тут її іноді запитують: у вас такий гарний акцент, ви, напевно, шведка? Так, - відповідає, - шведка, з-під Полтави. Ця мудра жінка, з якою ми недавно відзначили Рубінове весілля, мене якось заспокоїла: нехай плещуть! Нехай гучніше репетують! Нехай кричать, верещать і волають! Це ж свідчення того, що заперечити їм нічого. Це - визнання.

Віктор Суворов він же Володимир Різун 21 серпня 2011 року.

(обратно)