Світлана Талан Зорі, що купаються у річці

Від автора

В морозні дні Майдан клекотів, вирував, майорів помаранчевими та синьо — жовтими стягами. З трибун лунали гучні та палкі обіцянки можновладців. Яскравим полум’ям спалахнула революція, в якій народжувалася людська Надія. Та це полум’я швидко згасло, загасивши Надію революціонерів, полишивши за собою згарище зради та розчарувань. Люди з трибун швидко забули про свої обіцянки, але на Землі залишилися вічні цінності, які ніхто не в змозі ані загасити, ані відібрати — Кохання, Сонце, Небо та Зорі…

Розділ 1

Від легкого грайливого пустуна-вітру, що нишком прокрався до затишної невеличкої кімнати крізь прочинене вікно, Софійка прокинулася й відкрила очі. Легенько гойдалися віконні фіранки й від вранішньої свіжості було навіть прохолодно, хоча надворі буяла у всій своїй неземній красі весна. Дівчина швидко скочила з ліжка, звичним плавним рухом відкинула назад золотаві хвилі блискучого рудого волосся, накинула халатика й посміхнулася народженому новому дню. Вона підійшла до вікна, зсунула набік старенькі, але чисто випрані фіранки й зачаровано задивилася в сад, де серед дерев, кущів та довгошиїх рожевих мальв причаївся несміливий сірий ранок. Передранковий вітерець злегка ворушив світле волосся дівчини, приємно лоскотав обличчя, доносив до неї нестерпно солодкий запах вишень, густо облитих білим цвітом. Софійка вдихнула цей запах на повні груди й ще кілька хвилин помилувалася квітучим садом.

Соня навшпиньках, щоб не розбудити діда, прослизнула повз його кімнату та опинилася надворі. Біля ґанку стояв саморобний дерев’яний стіл під великою крислатою старезною яблунею. На столі — відро з холодною криничною водою та старий, з надщербленою ручкою, керамічний кухлик. Дівчина, не вагаючись ні на мить, схопила кухлика, зачерпнула кришталевої води з відра та плеснула собі прямо в обличчя.

— Ух! — мимовільно вирвалося у неї з грудей, бо від води, що здавалася крижаною, одразу перехопило подих.

Тріпнувши головою, Софійка провела долонями по почервонілому обличчю. В її карих, майже чорних очах засвітилися грайливі та щасливі іскорки. Ще б пак! Незабаром приїздить її коханий Сашко, якого вона не бачила ледь не два місяця! Тільки уявити: цілих два місяця! Це ж так довго! Майже ціла вічність! Їй хотілося від щастя кричати, щоб усі навколо чули що новину, злетіти на потужних крилах над рідним селом, що тонуло в піні садів та яскравій зелені, туди, де висне у синьому небі вільний жайворонок…

Софійка пройшлася двором, жартома сіпнула довгу лапу вишні у густому цвіту, яка одразу ж її обдала рясною росою. Великі краплі впали у густу соковиту траву й розсипалися дрібними скалками.

— Господи! Як же мені добре! — не сказала, проспівала дівчина та закружляла серед вишень у щасливому танку. Її довге руде та шовковисте волосся розсипалося хвилями по плечах майже до тоненької талії, воно раділо разом з дівчиною, танцювало грайливими пружинками, обвило її пухнастою хмаркою.

— Не спиться, дзиґа? — Софійку вивів зі стану ейфорії голос діда, що вже прокинувся й стояв на ґанку, задоволено посміхаючись у сиві вуса.

— Нехай у мене зранку повно справ, — Софійка, підстрибуючи, підбігла до діда, — а чому ти рано прокинувся?

— Хто рано встає, тому Бог дає. Чула таке?

— Чула, чула. Але яка необхідність так рано вставати?

— Корову треба вигнати на пасовисько, гусей, кури вже попрокидалися, — кивнув головою дід в бік старого, перекошеного хліва.

— Кури ще сплять і десятий сон бачать, — засміялась Софійка. — А півень кукурікнув, а там хоч не розвидняйся.

— Під лежачий камінь, донечко, й вода не тече. — зітхнув старий та, опираючись на ковіньку, зійшов сходами та сів на лавку біля столу. — Чого ж мені боки відлежувати, коли моя дзиґа вже на ногах? — дід з любов’ю поглянув на онуку.

Вона вправними рухами ввімкнула електропіч, поставила на неї велику чавунну пательню й за мить на ній зашкварчали шматочки сала та смажені яйця. Софійка поставила на дерев’яний стіл, застелений новою клітчатою клейонкою, тарілку з нарізаним хлібом, яйцями та запашним салом.

— Корова в хліві, а ми їмо, — буркнув дід, але без зла, скоріше «задля годиться».

— Я все встигну, — відказала дівчина. — Чи сумніваєшся?

— Знаю, — тихо мовив дід і по його зморщеному обличчю промайнула тінь смутку. — Мати у тебе теж такою була.

— Якою? — з цікавістю спитала дівчина й серце її тривожно закалатало. Дід дуже рідко заводив розмову про матір, яку Софійка не пам’ятала, але так хотіла про неї бодай щось та взнати. Звичайно, можна було б розпитати про все бабу Параску, яка знала все про всіх у селі, але у її розповіді було багато пліток, а Софійка хотіла знати правду. Нехай гірку, але правду.

— Було прокинеться твоя мати, як і ти, ні світ, ні зоря, побіжить до саду. Босоніж по росяній траві пронесеться, мов вихор, росою з квітів умиється, казала, що гарна вродою буде, що хлопці любити будуть… Ось і долюбилася.

— Ти справді не знаєш, хто мій батько? — тихо запитала Софійка й, здалося, серце на мить перестало калатати в грудях.

— Як то я можу знати, коли вона й сама не знає? Та чи це тепер важливо?

— Та ні, — дівчина покопирсала виделкою шматочок рум’яного сала. — Мені все одно. А правда, що я дуже схожа на неї?

— Як дві краплі води! І волосся у неї таке ж гарне було, як у тебе, довге, пухнасте, руде, й очі, мов дві вуглинки, й обличчя свіже, та навіть ямочки на щоках у вас однакові, коли посміхаєтесь. А до роботи хвацька була, як і ти у мене… Ех, — зітхнув дід, — все було добре, доки не загуляла з чоловіками. Спочатку гульки, потім з’явилася ти, пізніше — пиятики.

— Мати справді… забагато пила?

— Так пила, що забувала прийти додому дитину нагодувати. Як вигнали її з роботи, то, бувало, й по тижню я її не бачив.

— Вона… сама мене покинула? Баба Параска казала, що ти їй порадив з’їхати з дому, — несміливо запитала дівчина й опустила очі, ніби була якась її провина в безпутстві матері.

— А що було робити? Дитинка дома із старим дідом, а вона то в одній хаті пиячить та бійки влаштовує, то в іншій. Прийшов голова сільради та сказав, що не буде з неї діла, треба дитину в дитбудинок віддавати. Тоді я й порадив їй везти свій сором з села кудись подалі, а сам оформив опікунство над тобою, то й живемо, як Бог дає.

— Вона ні разу не приїздила до мене?

— Ні, доню, жодного разу.

— То, може, її вже в живих немає?

— А ти бабу Параску спитай — вона все знає. Живе вона в Олександрівці. Це десь за п’ятдесят кілометрів від нашого села. Жива й здорова, але до