принципи.
Вона повернулася лише для того, щоб попрощатися з Бертою, і навіть навмисне надягла те, у чому ходила зазвичай, аби ніхто не здогадався — коротка поїздка до міста перетворила її на багату жінку, — чужоземець взяв на себе всі клопоти, все підготував і передбачив, підписав усі папери, необхідні для того, щоб золото було продане, а виручені гроші перераховані на щойно відкритий у тому ж банку рахунок сеньйорити Прим. Оператор, що дивився на неї й чужоземця з перебільшеною шанобливістю, не задав жодного зайвого запитання. А втім Шанталь була певна: він вирішив, що цей літній пан відкриває рахунок своїй молоденькій коханці. «А яке приємне було відчуття!» — пригадала вона. Імовірно, клерк подумав, — вона така гарна в постелі, що варта цих величезних грошей. Дорогою вона стріла кількох земляків, — ніхто не знав, що вона залишає Віскос, і всі віталися з нею так, ніби нічого й не сталося, ніби диявол і не відвідував їхнього містечка. Вона відповідала вітанням на вітання і теж удавала, ніби цей день — такий само, як і решта днів її життя. Вона ще не знала, яку величезну силу має все те, що недавно відкрилося їй, змінило її, — але вона ще матиме час збагнути це. Берта сиділа на призьбі свого будинку, — вже не для того, щоб вартувати місто, а просто тому, що більше ні на що не була годна. — На мою честь зведуть фонтан, — сказала вона. — Таку ціну я призначила за те, що мовчатиму. Знаю, простоїть він недовго і вгамує спрагу небагатьох, бо Віскос однаково приречений, і знищить його якщо не диявол, який з’явиться тут, то час, у якому ми живемо. Шанталь запитала, який матиме фонтан вигляд. Берта пояснила свій задум: вода б’є цівкою із Сонця й впадає в роззявлений жаб’ячий рот. Сонце — це вона, Берта, жаба — священик. — Я вгамовуватиму його жагу світла доти, доки стоятиме цей водограй. Війт намагався було заперечувати, казав, що це введе місто в непомірні витрати, але Берта й слухати нічого не захотіла, і властям довелося погодитися, — наступного тижня мали розпочатися роботи. — А ти, доню, нарешті зробиш те, що я тобі колись пропонувала. Можу сказати лише одне, але з повною впевненістю — людське життя буває довгим або коротким, залежно від того, як його проживеш. Шанталь посміхнулася, поцілувала стареньку й повернулася до Віскоса спиною — назавжди. Берта має рацію: їй не можна гаяти часу, хоч вона й вірила, що її життя буде дуже довгим.
Вона повернулася лише для того, щоб попрощатися з Бертою, і навіть навмисне надягла те, у чому ходила зазвичай, аби ніхто не здогадався — коротка поїздка до міста перетворила її на багату жінку, — чужоземець взяв на себе всі клопоти, все підготував і передбачив, підписав усі папери, необхідні для того, щоб золото було продане, а виручені гроші перераховані на щойно відкритий у тому ж банку рахунок сеньйорити Прим. Оператор, що дивився на неї й чужоземця з перебільшеною шанобливістю, не задав жодного зайвого запитання. А втім Шанталь була певна: він вирішив, що цей літній пан відкриває рахунок своїй молоденькій коханці. «А яке приємне було відчуття!» — пригадала вона. Імовірно, клерк подумав, — вона така гарна в постелі, що варта цих величезних грошей. Дорогою вона стріла кількох земляків, — ніхто не знав, що вона залишає Віскос, і всі віталися з нею так, ніби нічого й не сталося, ніби диявол і не відвідував їхнього містечка. Вона відповідала вітанням на вітання і теж удавала, ніби цей день — такий само, як і решта днів її життя. Вона ще не знала, яку величезну силу має все те, що недавно відкрилося їй, змінило її, — але вона ще матиме час збагнути це. Берта сиділа на призьбі свого будинку, — вже не для того, щоб вартувати місто, а просто тому, що більше ні на що не була годна. — На мою честь зведуть фонтан, — сказала вона. — Таку ціну я призначила за те, що мовчатиму. Знаю, простоїть він недовго і вгамує спрагу небагатьох, бо Віскос однаково приречений, і знищить його якщо не диявол, який з’явиться тут, то час, у якому ми живемо. Шанталь запитала, який матиме фонтан вигляд. Берта пояснила свій задум: вода б’є цівкою із Сонця й впадає в роззявлений жаб’ячий рот. Сонце — це вона, Берта, жаба — священик. — Я вгамовуватиму його жагу світла доти, доки стоятиме цей водограй. Війт намагався було заперечувати, казав, що це введе місто в непомірні витрати, але Берта й слухати нічого не захотіла, і властям довелося погодитися, — наступного тижня мали розпочатися роботи. — А ти, доню, нарешті зробиш те, що я тобі колись пропонувала. Можу сказати лише одне, але з повною впевненістю — людське життя буває довгим або коротким, залежно від того, як його проживеш. Шанталь посміхнулася, поцілувала стареньку й повернулася до Віскоса спиною — назавжди. Берта має рацію: їй не можна гаяти часу, хоч вона й вірила, що її життя буде дуже довгим.