вдалося поховати питання про Південну Землю, — писав він далі. — На початку наступного століття англійські й американські промисловці хмарою сунули в південні моря. Час від часу вони повідомляли про відкриття ними нових островів, багатих на морського звіра. Вже самого цього було досить, щоб знову постало питання про Південний полюс, про більш ретельне дослідження південних морів і з'ясування — що ж, нарешті, знаходиться південніше широти, якої досягнув Кук, — море чи континент?

Це було основне завдання російської антарктичної експедиції Беллінсгаузена — Лазарева. За два роки плавання у водах Антарктики був зібраний величезний матеріал спостережень. Найбільше морське починання дало не тільки важливі наукові результати, а й увінчалось видатним географічним подвигом. Росіяни відкрили Антарктиду!»

«Проте Морське міністерство, як це часто трапляється у нас, росіян, не оцінило належним чином наукових результатів експедиції і на багато років затримало видання дуже важливих матеріалів її, — сердито писав дід. — Клопотання відпустити кошти на видання праці Микола І залишив без уваги. Через три роки Беллінсгаузен знову звернувся до Головного морського штабу. Він просив випустити у світ хоч би 600 примірників, щоб «труди були відомі». Голова вченої ради Логін Іванович Голенищев-Кутузов зробив приписку цареві, що «може статися і мало вже не сталося, що вчинені капітаном Беллінсгаузеном знайдення, через те, що вони невідомі, зроблять честь іноземним, а не нашим мореплавцям».

Після багатьох зволікань цар зволив видати працю в 600 примірниках. Але поки рукопис був у роботі, його так зредагували горе-редактори, що, за словами Михайла Лазарева, «нарешті вийшла в світ найбезглуздіша розповідь про досить цікаву із багатьма небезпеками пов'язану подорож». І це через 11 років після великого відкриття!..

«На наше горе, оригіналу рукопису Беллінсгаузена й Лазарева, а також навігаційних карт і шканцевих /вахтових/ журналів шлюпів «Восток» та «Мирный» розшукати не вдалося. Слід гадати, що вони втрачені назавжди…»

Останні слова, сказані дідом, добре запам'ятались молодому Головіну.

Можливо, ця обставина й визначила його долю. Він не дуже засмутився, коли через зір не потрапив до військово-морського училища. Він вступив до університету. У перших же вступних лекціях російської морської історії професор Шведе говорив приблизно те саме, про що писав і дід:

«Обставина, що до цього часу не знайдено вахтових журналів і справжньої навігаційної карти, використовується за кордоном. Не дуже охайні в науковій суперечці люди намагаються принизити заслуги російських моряків, ставлять під сумнів сам факт відкриття ними шостої частини світу. Можливо, серед вас знайдуться ті, хто зуміє покласти край усім недомовкам та фальсифікаціям, струсне порох століття і відшукає речові докази російського подвигу…»

У вісімнадцять років Головін сформулював програму свого майбутнього, поставив собі за мету розшукати все, що стосувалося першої антарктичної експедиції. Це було непросто, але труднощі мало хвилювали молодого Головіна. Він не збирався дивувати світ, а хотів, як казав Ібсен, жити в ньому. Основне було — почати…

У нього виробився «рефлекс мети», відчутний так само владно, як потреба птаха літати або намагання риби пливти проти бурхливої течії. Він навіть виписав у щоденник слова великого Павлова: «Рефлекс мети — основна форма життєвої енергії кожного з нас. Життя тільки того прекрасне і сильне, хто все життя прагне до мети, яка постійно досягається, але ніколи не досяжна… Все життя, всі його поліпшення, вся його культура стають рефлексом мети, робляться людьми, що прагнуть до тієї чи іншої поставленої ними в житті мети».

Усі вільні дні перших трьох років навчання в університеті Лев Головін витратив на пошуки документів в історичних архівах, аж до справ III відділення кабінету його імператорської величності, на дослідження більш чи менш відомих опублікованих праць про експедицію Беллінсгаузена. І коли він почав підбиратися у військово-морському архіві до періоду першої чверті минулого століття, почалася війна. Пішов у діючу армію батько — інженер Кіровського заводу. А незабаром призвали і Льва. Його направили на короткі курси військового училища. Через три місяці в петлицях гімнастерки зачервоніли кубики молодшого лейтенанта.

Перед відправленням на фронт Лев заїхав до морського архіву. Гітлерівці вже підходили до Ленінграда. 424-й піхотний полк 126-ї німецької дивізії з району Шліссельбурга прорвався до Дудергофських висот біля ленінградських передмість. Пізніше з показань полонених Головін дізнався, що командир 6-ї танкової роти обер-лейтенант Даріус у цей момент радирував у штаб: «Я бачу Петербург і море». Начальник оперативного відділу 1-ї танкової дивізії підполковник Венк зрозумів: його Даріус досяг позначки 167 на карті, вершини Голої гори. Ленінград лежить у нього біля ніг, варто тільки простягти до нього руку.

Фашисти з важких гармат уже почали обстрілювати місто. В небі висіли «месершміти» і «юнкерси». Бійці комендантського взводу витягали з напівзруйнованих сховищ архіву ящики з документами, вантажили їх на полуторки. На подвір'ї метушився заступник начальника архіву майор Попов. Військовий історик Попов свого часу віддав багато сил організації морського архіву. Завдяки старанням цього трохи сум'ятливого, дивакуватого, розумного чоловіка були збережені величезні цінності під час лихоліття громадянської війни, в голодні й холодні зими Петрограда. Він любив опікати захоплених людей і, звичайно, одразу пізнав Головіна.

— Бачите, що тут коїться?! — крикнув Попов Головіну, не відповідаючи на його привітання.

— Боюсь, що архіву евакуюватися не вдасться…

— Певна річ. — Попов підбіг до Головіна, витер носовиком піт, розмазав по обличчю сажу. — А ви на фронт?

Головін кивнув.

— За годину там будете… На трамваї, прости господи.

— Я поки що маю час. Може, вам допомогти?

— Та ви впали, як манна небесна! — зрадів майор. — Своїх людей мало. Третю добу не спимо. Треба закінчити опис. Архів розвозимо куди як. Самі розумієте, не кожному таке можна довірити.

— Ну, ви ж мене знаєте, Анатолію Васильовичу.

— Не знав би, не просив. Ось вам зошит, пишіть…

Цілий день Головін допомагав складати опис архівного майна. Умовними позначками він помічав, куди який розділ направляється. За каталогом Головін знав шифр розділу, що відносився до 1812–1822 років, і аж здригнувся, коли боєць вигукнув напис на ящиках:

— Вісімнадцять тисяч двісті тридцять два дріб дев'ятнадцять. Індекс «сім»!

18232/19