Передмова

"Чому згадується все це? Пощо це самобичування?

Тому, що — без усвідомлення цього — немає майбутнього"

(Е. Маланюк: "Листки з щоденника")

Історія є учителькою життя, але користь з її науки має лише той, хто вивчає її критично, хто шукає в досліджуваному минулому правди.

Такий підхід до пізнання історії має особливе значення для народу, що стоїть у боротьбі за відновлення своєї держави. Бо свою боротьбу він мусить спирати на досвіді попередніх етапів державницьких змагань. А для нього й конечно йому знати всю правду про те минуле: всю правду про те, що сприяло досягненню успіхів, а що спричинювало невдачі; котрий шлях зближував до мети, а котрий віддалював від неї, або зводив на манівці; що було правильним, а що було помилкою; хто — котрий політичний рух, діючий внутрі нації, котра партія, організація, група, чи "середовище" — виявили себе дійсно будівничими власної державності, а хто її руїнником. Сам факт, що якась особа чи група були к даний момент при кермі уряду не означає ще, що вона була творцем, чи хоча б співтворцем позитивних досягнень народу в даному періоді. Примхувата доля дуже часто висуває на чоло власне руїнників. І навпаки: дійсних ініціяторів, а то й дійсних керівників позитивного, творчого будівництва нерідко зіштовхує примхлива доля в низи, оподалік від керівних постів, де їх на перший погляд не помічається. Шукач правди не сміє допустити, щоб сповиди закрили перед ним правду, як і не сміє він дозволити, щоб якась апріорна настанова відвертала його увагу від дійсності. Таке ото завдання — знайти правду про наше недавнє минуле, про визвольну боротьбу українського народу в періоді 1917-20 років, правду про те, хто тоді дійсно будував українську державність, а хто її руйнував, — ми й ставимо оце перед собою. Не тільки для того, щоб діючим у тому періоді внутрішньо-українським рухам та окремим особам справедливо признати в нашій історії те місце, на яке вони собі своєю поставою і своєю дією дійсно заслужили. Але насамперед для того, щоб завдяки пізнанню правди про наше минуле ми і сьогодні, і на майбутнє мали перед очима помилки, зроблені в минулому, і їх не повторяли і щоб бачили позначений в минулому шлях до нашої мети і ним нестримно йшли вперед.

Коротко: Пишучи працю, що її оце даємо до рук українському читачеві, ми поставили собі ясно уточнене завдання: Проаналізувати події в Україні в 1917-20 роках як вислід настанови і дій внутрішньо-українських сил в аспекті державного будівництва і знайти правду про те, хто тоді українську державність будував, а хто її руйнував.

Д-р Петро Мірчук

Перша частина НАПЕРЕДОДНІ

1. Відродження великої ідеї

Батьком українського національно-політичного відродження був Тарас Шевченко. Правда, він не написав ні одної політично-програмової брошури, ні статті, як це роблять сьогоднішні ідеологи, а тільки — писав вірші й поеми; та це не міняє факту, що в своїх поетичних творах він дав завершену систему політичної ідеології.

Свої політичні погляди виклав Шевченко в поемах: "Сон", "Великий Льох", "Кавказ", "Посланіє", "Заповіт", написаних в 1844 і 1845 рр. під впливом тих вражень, що їх дала йому безпосередня зустріч з усіма верствами українського народу під час його поїздок по Україні в тих роках та основне пізнання тодішнього стану й умовин суспільно-політичного життя в Україні.

В поемі "Сон", написаній літом 1844 р. в Петербурзі по повороті з першої поїздки в Україну, Шевченко з глибокою вдумчивістю та з надзвичайною відвагою аналізує стан, в якому тоді перебувала Україна: прибувши з Московщини в Україну та оглядаючи її, він захоплений красою й багатством української землі. Та при тому бачить він важке соціяльно-політичне положення українського народу:…"У тім раї… латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають, — бо нічим обуть панят недорослих. А он розпинають вдову за подушне, а сина кують, єдиного сина, єдину дитину, єдину надію в військо оддають, бо його, бач, трохи… А он-де під тином опухла дитина голодная мре, а мати пшеницю на панщині жне". Бачучи це, поет застановляється: чи ж справді вже ніхто не реагує на цю страшну соціяльно-політичну несправедливість? Та ні, він бачить їх, неустрашимих борців за правду і за волю, але — на Сибірі, закутих в кайдани, на засланні, між звичайними злочинцями… Хто ж спричинник того, що в сповитій пшеничними ланами країні її населення обдерте, із голоду мре, а ті, хто в обороні правди стали, заслані на каторгу? Поет знаходить правдиву відповідь і не вагається показати її: спричинником того є Московщина з усім своїм гидким суспільно-політичним ладом. Тому на Петербург Шевченко дивиться не очима землячків-малоросів "з цинковими ґудзиками", але — "так, мов я читаю історію України". Він ні трошки не захоплюється величавістю новозбудованого міста, бо при кожному погляді в ньому озивається свідомість, що все те збудовано коштом поневоленої України, на кістках замучених українських політичних засланців. Читаючи звичайний напис на пам'ятнику царя Петра 1-го: "Первому Вторая", Шевченко бачить усю трагічну історію московського гніту в Україні: "Це той Первий (Петро Великий), що розпинав нашу Україну, а Вторая (цариця Катерина друга, що казала зруйнувати Запорізьку Січ) докопала вдову-сиротину". З глумом і сарказмом змальовує поет московський суспільно-політичний лад, спертий на деспотизмі, гніті та рабстві, де від п'яного царя почавши аж до "недобитків православних" вищий чином нижчого гнобить і зневажає, а гноблений та зневажаний, замість спротиву, гнеться в рабській покорі і вихваляє свого ката. Шевченко дорікає всім тим своїм землякам, що свої сили віддали на службу московським тиранам та дає вислів своїй вірі, що прийде час, коли сини України на ворога стануть і вся та московська система гніту завалиться "мов під землю". Віру в перемогу висловлює поет закликом до України: "Годуй діток: жива правда у Господа Бога".

В містерії "Великий Льох" Шевченко різко підкреслює злочинність супроти України й українського народу всіх тих, хто в який-небудь формі помагає московським наїзникам: душу української дівчини Прісі не впускають до раю за те, що Пріся несвідомо побажала Хмельницькому успіху тоді, коли він їхав в Переяслав Москві присягати". Так само карається душа української дівчинки-недолітка за те, "що цареві московському коня надоїла в Ватурині, як він їхав у Москву із Полтави", та душа української дитини-немовлятка, що усміхалася до розмальованої галери