слідчий абсолютний профан в українських справах і не має ніяких даних, щоб мене «зацурати». Але під кінець розмови я переконався, що не слідчий профан, а профан я, бо він заявив, що має на меті заарештувати всіх передплатників і читачів таких українських радянських журналів: «Україна», наукового історичного журналу Академії Наук, «Життя й Революція», «Пролітфронт» і всяких ваплітян, і всяких Сосюр, бо мовляв, сам Володька Сосюра йому признався, що він має дві душі — українського комуніста і націоналіста.

— Ви історик-марксист, мабуть, теж, як Сосюра? — запитав він мене. На це я йому сказав, що я не так, як Сосюра, а як Підгайний.

— Ну да, звичайно, Сосюра все таки боровся в лавах Червоної Армії, а ваш батько був у лісі.

Я мовчав. Потім він зненацька мене запитав, чи я справді думаю, що ГПУ розстріляло командарма Тютюнника! Я сказав, що мені байдуже. І знову мовчав. Далі слідчий повідомив мене, що я поїду до іншого місця і там я буду далеко балакучішим. Та й тільки. Цілком інтеліґентно. І за тиждень я вже покидав 67 фешенебельну камеру, покидав ридаючого начальника плянового відділу наркомзему Бондаренка, що радив мені ні в якому разі не підписувати, а сам підписав. Найлегше давати поради. Але він був інтеліґентною людиною, він тихо ридав, ламав собі руки і тупо, божевільно дивився на ґрати. Але він не збожеволів, його розстріляли в повній пам'яті і свідомості, як переказував вже мені пізніше один з моїх перших колеґ такої незабутньої фешенебельної камери ч. 67.

Але мене повезли з Чернишевської цілком непристойно, в так званому «чорному вороні», в якому возили всіх в'язнів. Далі в супроводі чотирьох конвоїрів привели мене в звичайний переповнений пасажирський вагон, і звільнивши для мене і мого «почету» одне купе від ще не заарештованих громадян СРСР, показавши, мені на середню полицю. Там я мусив лежати аж доти, доки мені не скажуть вставати, причому я не мусив робити жадних алегорічних тілорухів.

Я лежав на середній полиці, а мої вартові по черзі спали. Проте пізно вночі я звернувся до «недремлющого стража» з проханням про необхідність задовольнити мені одну з загальнолюдських потреб живої людської істоти. Страж дозволив мені і ми з ним пішли до вбиральні. Страж виявився дуже милим і симпатичним і в убиральні мені сказав, що він мені співчуває та разом повідомив, що везуть мене в Ростовське ГПУ, і коли б я хотів сповістити моїх рідних, то я можу написати листівку і він її кине до поштової скриньки. Я сподівався всього, тільки не цього. Я був зачарований. Боже, думав собі, а ми вважаємо, що наші люди національно несвідомі. Аджеж він, оцей селюк, звичайний дядько з Київщини, в шинелі військ ГПУ, прекрасно розуміє, що карають мене за Україну, за нашу націю. І доки я думав, мій дорогий земляк сунув мені до рук олівець і поштову листівку. Я написав всього три невинні, обережні речення і підписався. Ми потиснули один одному руки і важно пропливли проходом до нашого купе.

— Це видно важна птиця, — почулося з набитого вщерть купе вірнопідданих пасажирів. Мені це подобалось, і я знову поліз на свою полицю. Я лежав на полиці, поволі палив люльку — череп'яну, зовсім не думаючи, що очікує мене в Ростові, бо думав про мою родину, про злобну Пелагею Лук'янівну, що погрожувала викинути родину з помешкання, про те, що вдома немає грошей, про голод, організований для нас Сталіним, і про все те, що лишилось там у Харкові.

«Встати». — І я встав. Всі пасажири вже покинули вагони. Мене повели пероном. На пероні мене зустріли ще чотири конвоїри ростовського ГПУ, і один з цих нових наказав мені «следовать». Ми проходили бічними дверима, але скрізь було повно пасажирів і всі з зацікавленням проводили мене очима. Це справді виглядало імпозантно. Я, невеликий щуплий чоловік, а зі мною один спереду, а сім позаду нагодованих, опецькуватих зі зброєю напоготові. Я одного разу обернувся, щоб переконатися, чи всі вони мене супроводжують. Сконстатував, що всі. «Важна я птиця», — подумав і я собі і вже спокійно, влізав до «чорного ворона». Мене підвезли до якихось дверей і сказали виходити. Коли я переступив поріг, мені впала з голови шапка. «Погана ознака», — подумав я. Підняв шапку і пішов за конвоїром нагору.

Ідучи за конвоїром, я переступив поріг маленької кімнатки, двері якої були відчинені заздалегідь. Я зайшов. Конвоїри трахнули дверима і регочучи пішли геть. Кімнатка була не кімнаткою, а звичайною вбиральнею із зіпсованими рурами. Ціла підлога її була вкрита льодом, і все навколо зледеніло. Я вважав, що мене впхнули на якусь годину, бо мабуть комендатура не знає де мене оселити. Але так міг думати я, наївний «контрреволюціонер». В тій кімнатці я пробув три доби. Тричі протягом трьох днів хтось запитав за дверима:

«Жалоб нєт?» — і зразу ж ішов далі, а я лишався. В перший день я згадував фешенебельну камеру ч. 67, але вже наприкінці другої доби я не згадував і не мріяв, а коли таки на кінець третьої доби зайшов комендант, я лежав на льодовій підлозі, мене била пропасниця, і я слабим від голоду голосом ввічливо сказав йому: «Розстріляйте краще, я більше не можу».

— А це ти можеш? — крикнув комендант і почав крутити перед моїм носом тою листівкою, що її мав кинути до поштової скриньки мій добрий, «національно свідомий» земляк — конвоїр. Я замовк. Все було ясно. Значить, справді «битіє визначає свідомість». Комендант пішов. Я лишився з думкою, що я тут вмру. Наївність! Його величність комендант Кукушкін дарує мені амнестію і наказує мене перевести до камери ч. 54.

Камера ч. 54

Все на світі відносне. 54 камера з залізними ліжками, без матраців і ковдр, проте з автоматичними замками, з звичайною підлогою і вонючою парашею, видалася мені найсимпатичнішим апартаментом. Але це все я побачив трохи пізніше, бо, переступивши поріг, я шукаю очима батерії центрального опалення і відразу, не звертаючи ні на що і ні на кого уваги, попрямував до неї, давно очікуваної теплої батерії. Я притулився до неї якомога ближче і зразу відчув тепло, таке запашне приємне тепло. Я обіймав її, я гладив її моїми зведеними від холоду пальцями, я пестив її, як наречену, цю залізну теплу батерію. Щонайменше з годину я обіймався з батерією, не помічаючи ані мешканців камери, ані її обладнання. Думаю, що виглядав я досить оригінально, бо співкамерники не чіпали мене. «Ах, як у вас тут прекрасно!» — було моєю першою фразою. Мої колеґи засміялись.

— Ваша правда, товаришу! У нас тут так затишно, що скоро псами вити почнемо.

— Не нарікай, — сказав другий.

Я підтримав того другого і розповів про мого симпатичного земляка — конвоїра і малопридатну для постійного замешкання вбиральню із