Григорій Стецюк
НЕПОСТАВЛЕНИЙ ПАМ'ЯТНИК (Спогади)

Інститут дослідів Волині ч.59

Накладом

Автора і учасників тих подій

1988

Передмова

Про події і боротьбу, які перекотились через волинські ліси й села в часі ІІ-ої Світової Війни, є дуже мало видано книжок, з яких читач міг би собі уявити повну картину того, що тоді діялось. Те, що є написане, воно написане через партійні окуляри, тому і не диво, що той період порівнюється, а то й утотожнюється з періодом Визвольних Змагань 1917-20 рр.

Книжка «НЕПОСТАВЛЕНИЙ ПАМ'ЯТНИК» Григорія Стецюка якраз є однією з тих небагатьох, у якій читач знайде інший бік медалі, знайде страшну дійсність, яка розгорнулась у самовинищення.

Григорій Стецюк, селянський хлопець, хоч він родився у м. Житомирі, але ріс і оформлювались у нього політичні погляди у глибині українських сіл. Батько Григорія, як бувший військовик, був строгий і вимагаючий, а мати була дуже релігійна і добродушна.

У спогадах він описує, як поляки своєю брутальністю зроджують ненависть у холмськоі і волинської молоді до польського уряду і до католицизму, який поляки насильно уводили. Як у молоді зроджуються нові почуття і оформлюються вони у бажання стати господарем у своїй хаті, бути вільним народом у колі інших народів.

Пише про прихід нового, червоного окупанта, про його господарку, яку голодна Москва почала уводити. Про вивоз людей на Сибір, про арешти свідомої молоді, а менш свідому комуністична пропаганда наче павутинням охоплювала у свої тенета.

Описує він і про брунатного окупанта, під танками якого стогнала гусеницями порізана українська земля, по якій ворог тягнувся на схід. Німці — це здавалось, західній цивілізований народ, але виявився садистичним поневолювачем, який накладав ярмо на наш народ. Терор, про який Стецюк описує в деталях, заставляє наш народ до спротиву, до самооборони.

Також розповідає, як він стає членом матірної ОУН, яку відчув гордість і відповідальність, як виконує небезпечні доручення і як стає зв'язковим. Про це все він розповідає без зайвих прикрас, лише на те, щоб створити читачеві живу непідроблену картину.

Ця книжка — це не літературний твір, чи претенсійний на історію — це сповідь Автора перед своїм народом, це крик його душі, це пересторога для майбутніх поколінь. Він, як учасник тих подій і боротьби, турбується за неправдивість їх насвітлення під сучасну пору. То був час, коли міжусобиці і жадоба влади партійних вожаків, перетворилась у терор і громадянську війну, вона засліплює здоровий глузд і пхає в обійми найгіршого, в обійми злочинів-братовбивства. Таким, яким той час був, він таким повинен увійти у нашу історію, щоб міг послужити майбутнім поколінням. Хочеться вірити, що ця книжка «НЕПОСТАВЛЕНИЙ ПАМ'ЯТНИК» знайде відповідне місце у нашому науково-історичному світі, як зізнання учасника.

Якраз у той період боротьби, авторки цих рядків, дороги схрещувались з дорогами Г. Стецюка, йшли разом і знов розходились.

Книжкою «НЕПОСТАВЛЕНИЙ ПАМ'ЯТНИК», Автор ставить пам'ятник для всіх тих, імена яких є згадані у цьому спогаді.

Д-р Надія Мисечко Каркоць

МОЇ СПОГАДИ

Народився я в м. Житомирі 29-го грудня 1916 р. і там прожив мої ранньодитячі роки. Я був наймолодшим із чотирьох хлопців у родині Миколи Стецюка і Анни з дому Оліщук.

Наш батько за царя Миколая був сім років у війську моряком і був старшим бацманом (що то за ранґа — я не знаю). Його частина станціонувала на Чорному морі. Коли у 1905 р. вибухла війна між царською Росією й Японією, фльота, в якій був мій батько, перепливла в Портартур під Японію. Туди зібралось 48 полків. Японцям пощастило окружити Портартур і по двох місяцях царська армія почала відчувати голод та інші недостатки. Від царя Миколая прийшов наказ, щоб знайти охотників, які вивезли б з окруження полкові прапори, тоді армія зможе здатись в полон, щоб рятувати військо від голоду.

На заклик царя зголосилось 8 осіб, між ними і мій батько. Вони позашивали 48 прапорів в одяг і пустились маленьким човником у дуже небезпечну і важку дорогу, у їх руках була гідність царської армії. Японська розвідка їх чуть не зловила, їх обстрілювали навіть з артилерії, але під покровом темної ночі їм пощастило добитись до Китаю і в Шангаї зголоситись до російської амбасади. Амбасада їх перевезла до Чорного моря і повідомила про це царя Миколая.

За цей геройський вчинок цар запросив їх до Москви і вони були гостями на хрестинах престолонаслідника Олексія. Всі вони були нагороджені за цей геройський вчинок по два хрести, по одній медалі, по 25 десятин землі, кожний з них дістав освіту і кожний мав право вчити своїх дітей безплатно.

Мій батько був суддею в Житомирі. Мене тоді ще й на світі не було, але мама нам розповідала, яким авторитетом наш тато користався, часто вони згадували, як їм добре тоді жилось. Не раз нам батько розказував за дім Романових, він навіть молився на їх «сіятєльство і їх велічество» царя. Як вибухла війна у 1914 році, то батько знов опинився у морській частині на Чорному морі. Він також нам розказував про революцію, та як вони бились з більшовиками. Розказуючи, завжди підкреслював, що більшовики то грабіжники, варвари, бандити, сарана і т.д., він їх ненавидів, мабуть з ненавистю до них і помер.

Після революції наш батько в 1920 р. з усіма нами втік на Волинь під Польщу і оселився в рідному селі нашої мами в Дорогиничах на Володимирщині.

Наша мама — селянка, глибоко віруюча, скромна, дуже доброї й лагідної вдачі, щедра. Вона не виступала в нашій обороні проти батька, бо знала, що він був твердий, серйозний і рішучий, наче на суді слово-закон. Ми виростали в дусі релігійному і у великій дисципліні.

Жили ми бідно в Дорогиничах, бо батько все купував землю для синів, а з Житомира втікли одним возом без нічого. Правда, привезли цілий мішок грошей по 250 рублів банкноти, бо батько вірив, що ті гроші ще будуть добрі і що ми багато дечого зможемо за них купити. Отже, мусів тяжко працювати, щоб організувати нове життя, після того, як їм добре жилося. Розповідаючи про минуле, нам батько показував хрести, медалю і знімки у царській палаті. Ми уже були дорослі, як в 1934 р. тато помер і залишив збушлявилі у мішку гроші.

Село Дорогиничі ми завжди всі чотири уважали нашим рідним селом. Його ми міряли дитячими босими ногами, вростали в його грунт, із усіма