- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (33) »
Юрій Тис ЖИТТЯ ІНШОЇ ЛЮДИНИ
Розділ I
Сиділи в садку біля корчми. Молодий налив горілки у запорізькі коряки і весело глянув на вусатого діда. — Черево ж у вас! — засміявся, — Тепер таких і не видати. Дід ображено віддув губи і ніяково підтягнув шаровари. — …теє… — промовив, не знаючи мабуть що сказати на таке зухвальство. — І ніс у вас який же став! — насмішливо дражнив діда. — Червоний, горбкуватий, наче старий огірок. Та хіба, діду, не такий був колись. Тепер дід уже розізлився. — А певно, що не такий! А позатим, пане, не чіпайте мене, а то… І дід, ображений, почав уставати з-за столу. Він глянув, як йому здавалося, востаннє на молодця, і враз відчув, що його погроза зависла в повітрі і розплилася наче люльковий димок. — От вражий син! — пробурмотів, сідаючи за стіл. Він ще раз підозріло глянув на юнака. А цей підсміхнувся приязно і веселі вогники блимали в його очах. Все-таки дід відчував, що за веселістю цієї чужої людини, крився глибокий біль і сумне серце. Чужинець оперся тепер вигідно об дерево і витягнув ноги під столом. Він мав на собі чорний, довгий по коліна кабат, стягнений у поясі вузьким ременем. Не то спудей київської академії, не то вчений канцелярист. Обоє замовкли. Дядько глипав час від часу на юнака і не казав ні слова. Корчмар, що здавалося, іноді прислухувався до їхньої розмови, не зрозумів про що їм ішло і зайнявся своїми ділами. А чужинець глядів кудись далеко перед себе. На світі розгорнулася весна, і в садку цвіли яблуні, химерний вітрець звівав тендітне квіття і клав на землю пишний біло-рожевий килим. Здалеку видніли хати, розкинені серед свіжої зелені і заквітлих дерев, а побіч даленів розлогий шлях, що заникав в останніх проміннях сонця на далекому обрії: насправді шлях ішов далі, ген кудись у південні татарські землі. Випили знову. Молодий чоловік неохоче відвернув зір від обріїв і спитав: — Як ви називаєтеся, діду: Опанас може? — Та Опанас, — здивовано відповів дід, — а звідки знаєш? — Бо виглядаєте на Опанаса, — вибухнув сміхом юнак. Замовкли. Дідові здалося, що якийсь несамовитий усміх застиг на обличчі молодої людини. Тепер почав жалувати, що погодився сісти за стіл з тим дивним чужинцем. Ніби десь стрічати уже в житті цю людину. — Тю, нечиста сило! — гукнув нагло дід і вдивився у риси лиця незнайомого, — якби не знав, що від того часу минуло шістдесят років, думав би Марко! Живий Марко! Так; він сам зачепив чужинця. А цей оглянув його спокійно своїми чудними очима і бліда усмішка промайнула його обличчям. Дід погодився сісти разом і випити по чарці. — Вибачайте, пане, — сказав тоді Опанас, — ви бо нагадали мені Марка запоріжця, мого побратима. Скородили ми татарські ребра, вганяли по степу, сиділи разом у плавнях, жили в одному курені. Тільки давнизна це, пане, вас тоді ще й на світі не було. — А я, — відповів спокійно чужинець, — таки справді Марком зовуся. — Чи не будете ви сином, та ні внуком хіба оцього мого побратима? — заговорив дід і знову пильно глянув на Марка. Тоді Марко випрямив свою юну постать і підступив до діда. — Ні, ні, я не син і не внук, — сказав. Він наблизив своє лице до Опанасового і поволі та уважно розглядав його риси. Врешті вдоволено засміявся. — Ця близна з війни? — спитав, показуючи на голову діда. — Татарська шабля? — На Перекопі! — гордо відповів дід. — На Перекопі! — кивнув головою Марко. — А я хіба піду, — не втерпів малий Юрко. Горілки він ще не пив, Його тягнуло до дитячих забав скоріше, як до байдужих і нецікавих розмов. Дід хотів теж відійти з онуком, але Марко чемно прохав його залишитися. — Спішно? Ні? То залишіться. Погуторимо. Перцівки! — гукнув корчмареві. — Іди, йди, Юрку, — сказав дід, — скажи дома, що скоро прийду. Смакували горілицю, закушували потрохи, і пішла балачка про буденні справи діда, про це і те, як це звичайно буває між незнайомими. Марко глянув за Юрком, що побіг босоніж у село і вже зникав серед перших садів. Старому Опанасові почав п’яніти світ. — Кажеш, я похожий на твого Марка? — спитав знічев’я чужинець. Дід зиркнув на нього ще раз, і йому здалося, що Марко дивиться на нього якось насмішливо, не по-людськи, а по-чортячому. — Відьмак може… — подумав дід. — Похожий кажеш? — настирливо питав Марко. Він устав від столу і знову нахилився до Опанаса, А старий забув ураз, де він, забув довгі роки і часи, які минали. Він бачив тільки Марка, свого побратима, друга юних років, коли вони обоє були на Низу, разом ходили у походи і разом вернулися домів. Те саме лице і той самий чортячий усміх. — Похожий! — вигукнув нагло дід і сам здивувався, чому його голос став такий твердий і самовпевнений. І він потонув у далеких мрячних спогадах. В тих давніх часах Марко залицявся до красуні Катерини. І коли вертався з побратимом Опанасом у рідні сторони, вийшли проти них з привітом і належними почестями старшина і ціле село. Хлібом і сіллю, чолом, козаки! Зібрався народ, вітали молодців. Марко, ще на коні, очима шукав Катерини. Але дівчина і не глянула на нього, вона підбігла до Опанаса, Маркові потемніло в очах, і дика п’янь огорнула його істоту. Сам не знав, що з ним сталося. Зціпив зуби і досяг шаблю, Люди зжахнулися. В повітрі зависла мовчанка обурення. Напружена тиша станула між ним і зібраними людьми. — Не важся! — різко гукнув старшина. Марко з люттю засунув шаблю у піхву. Усе те тривало одну тільки мить. — Побратиме! — заговорив Опанас і з відкритими раменами підійшов до Марка. Але цей люто вискалив до нього зуби. — Хай тобі біс і твоїй Катерині! — крикнув дико і завернув коня. Востаннє блиснули до сонця срібні держала пістоль. Марка не стало назавжди.
* * *
Цей спомин зворушив діда. Він на мить прочуняв. — Марку, — промовив хрипко. Хвилювання не дало йому говорити. Бачить же Марка знову, таким, як він був колись, юним і жвавим, як перед шістдесяти роками. Марко добряче кивнув головою: — Що ж, Опанасе, не сподівався, правда? Дід здеревів. Не міг перехреститися, щоб відігнати чари, руки відмовили послуху. Тільки в очах станули сльози радості з надмірного зворушення і несподіваної зустрічі. — Марку, побратиме! — прошепотів. Дід заплакав. А Марко огорнув його плече тугим раменом і всміхався радісно і щасливо. Це був-таки Марко, його друг у щастю і в горю, у боях і забавах. Дикий він був і твердий для інших, але Опанас знав, що у глибині Маркової душі існувала прихована за шорсткою вдачею дружня сердечність і щире серце. З Марком дружив він з молодих хлоп’ячих
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (33) »