ЛитВек: бестселлеры недели
Бестселлер - Джули Старр - Полное руководство по методам, принципам и навыкам персонального коучинга - читать в Литвек width=Бестселлер - Владимир Николаевич Войнович - Малиновый пеликан - читать в Литвек width=Бестселлер - Евгений Германович Водолазкин - Авиатор - читать в Литвек width=Бестселлер - Роберт Тору Кийосаки - Богатый папа... Бедный папа... - читать в Литвек width=Бестселлер - Эмили Нагоски - Как хочет женщина.Мастер-класс по науке секса - читать в Литвек width=Бестселлер - Эндрю Лэй - Харизма. Искусство производить сильное и незабываемое впечатление - читать в Литвек width=Бестселлер - Ханья Янагихара - Маленькая жизнь - читать в Литвек width=Бестселлер - Роб Янг - Сила личности. Как влиять на людей и события - читать в Литвек width=
Литвек - электронная библиотека >> Юрій Тис-Крохмалюк >> Классическая проза и др. >> Життя іншої людини

Юрій ТИС ЖИТТЯ ІНШОЇ ЛЮДИНИ Повість

І. РОЗДІЛ

Сиділи в садку біля коршми. Молодий налив горілки у запорізькі коряки і весело глянув на вусатого діда.

— Черево ж у вас! — засміявся — тепер таких і не видати.

Дід ображено віддув губи і ніяково підтягнув шаравари.

— …теє… — промовив, не знаючи мабуть, що сказати на таке зухвальство.

— І ніс у вас який же став! — насмішливо дражнив діда. — Червоний, горбкуватий, наче старий огірок. Та хіба, діду, не такий був колись.

Тепер дід уже розізлився.

— А певно, що не такий! А позатим пане, не чіпайте мене, а то…

І дід ображений, почав уставати з-за столу. Він глянув, як йому здалося, востаннє на молодця, і враз відчув, що його погроза зависла в повітрі і розплилася наче люльковий димок.

— От вражий син! — пробурмотів, сідаючи за стіл. Він ще раз підзорливо глянув на юнака. А цей підсміхнувся приязно і веселі вогники блимали в його очах. Все таки дід відчував, що за веселістю цієї чужої людини, крився глибокий біль і сумне серце.

Чужинець оперся тепер вигідно об дерево і витягнув ноги під столом. Він мав на собі чорний, довгий по коліна кабат, стягнений у поясі вузьким ременем. Не то спудей київської академії, не то вчений канцелярист.

Обоє замовкли. Дядько глипав час від часу на юнака і не казав ні слова. Коршмар, що здавалося іноді прислухувався до їхньої розмови, не зрозумів про що їм ішло і зайнявся своїми ділами. А чужинець глядів кудись далеко перед себе. На світі розгорнулася весна, і в садку цвіли яблуні, химерний вітрець звівав тендітне квіття і клав на землю пишний біло-рожевий килим. Здалеку видніли хати, розкинені серед свіжої зелені і заквітлих дерев, а побіч даленів розлогий шлях, що заникав в останніх проміннях сонця на далекому обрії: насправді шлях ішов далі, ген кудись у південні татарські землі. Випили знову. Молодий чоловік неохоче відвернув зір від обріїв і спитав:

— Як ви називаєтеся діду: Опанас може?

— Та Опанас, — здивовано відповів дід — а звідки знаєш?

— Бо виглядаєте на Опанаса — вибухнув сміхом юнак.

Замовкли. Дідові здалося, що якийсь несамовитий усміх застиг на обличчі молодої людини. Тепер почав жалувати, що погодився сісти за стіл з тим дивним чужинцем. Ніби десь стрічав уже в житті цю людину.

— Тю, нечиста сило! — гукнув нагло дід і вдивився у риси лиця незнайомого — якби не знав, що від того часу минуло шістдесят років, думав би Марко! Живий Марко!

Так він сам зачіпив чужинця. А цей оглянув його спокійно своїми чудними очима і бліда усмішка промайнула його обличчям. Дід погодився сісти разом і випити по чарці.

— Вибачайте пане — сказав тоді Опанас — ви бо нагадали мені Марка запоріжця, мого побратима. Скородили ми татарські ребра, вганяли по степу, сиділи разом у плавнях, жили в одному курені. Тільки, давнизна це пане, вас тоді ще й на світі не було.

— А я — відповів спокійно чужинець — таки справді Марком зовуся.

— Чи не будете ви сином, та ні внуком хіба, оцього мого побратима? — заговорив дід і знову пильно глянув на Марка.

Тоді Марко випрямив свою юну постать і підступив до діда.

— Ні, я не син і не внук — сказав.

Він наблизив своє лице до Опанасового і поволі та уважно розглядав його риси. Врешті вдоволено засміявся.

— Ця близна з війни? — спитав, показуючи на голову діда — татарська шабля?

— На Перекопі! — гордо відповів дід.

— На Перекопі! — кивнув головою Марко.

— А я хіба піду — не втерпів малий Юрко. Горілки він ще не пив, його тягнуло до дитячих забав скоріше, як до байдужих і нецікавих розмов.

Дід хотів теж відійти з унуком, але Марко чемно прохав його залишитися.

— Спішно? Ні? То залишіться. Погуторимо. Перцівки! — гукнув коршмареві.

— Іди, йди Юрку — сказав дід — скажи дома, що скоро прийду.

Смакували горілицю, закушували потрохи, і пішла балачка про буденні справи діда, про це і те, як це звичайно буває між незнайомими.

Марко глянув за Юрком, що побіг босоніж у село і вже зникав серед перших садів. Старому Опанасові почав п’яніти світ.

— Кажеш, я похожий на твого Марка? — спитав знечев’я чужинець.

Дід зиркнув на нього ще раз, і йому здалося, що Марко дивиться на нього якось насмішливо, не по-людськи, а по-чортячому.

— Відмак може… — подумав дід.

— Похожий кажеш? — настирливо питав Марко.

Він устав від столу і знову нахилився до Опанаса. А старий забув ураз, де він, забув довгі роки і часи, які минали. Він бачив тільки Марка, свого побратима, друга юних років, коли вони обоє були на Низу, разом ходили у походи і разом вернулися домів. Те саме лице і той сам чортячий усміх.

— Похожий! — вигукнув нагло дід і сам здивувався, чому його голос став такий твердий і самопевний.

І він потонув у далеких, мрячних спогадах.

В тих давніх часах, Марко залицявся до красуні Катерини. І коли вертався з побратимом Опанасом у рідні сторони, вийшли проти них з привітом і належними почестями старшина і ціле село. Хлібом і сіллю, чолом козаки!

Зібрався народ, вітали молодців. Марко, ще на коні, очима шукав Катерини. Але дівчина і не глянула на нього, вона підбігла до Опанаса. Маркові потемніло в очах і дика п’янь огорнула його істоту. Сам не знав, що з ним сталося. Зціпив зуби, і досяг шаблю.

Люди зжахнулися. В повітрі зависла мовчанка обурення. Напружена тиша станула між ним і зібраними людьми.

— Не важся! — різко гукнув старшина.

Марко з люттю засунув шаблю в піхву. Усе те тривало одну тільки мить.

— Побратиме! — заговорив Опанас і з відкритими раменами підійшов до Марка. Але цей люто вискалив до нього зуби.

— Хай тобі біс і твоїй Катерині! — крикнув дико і завернув коня. В останнє блиснули до сонця срібні держала пістоль. Марка не стало назавжди.

* * *
Цей спомин зворушив діда. Він на мить прочуняв.

— Марку! — промовив хрипко. Хвилювання не дало йому говорити. Бачить же Марка знову, таким, як він був колись, юним і жвавим, як перед шістдесяти роками.

Марко добряче кивнув головою:

— Що ж Опанасе, не сподівався, правда?

Дід здеревів. Не міг перехреститися, щоб відогнати чари, руки відмовили послуху. Тільки в очах станули сльози радости з надмірного зворушення і несподіваної зустрічі.

— Марку, побратиме! — прошепотів.

Дід заплакав. А Марко огорнув його плече тугим раменем і всміхався радісно і щасливо.

Це був таки Марко, його друг у щастю і горю, у боях і забавах. Дикий він був і твердий для інших, але Опанас знав, що у глибині Маркової душі існувала, прихована за шорсткою вдачею, дружня сердечність і щире серце. З Марком дружив він з молодих хлоп’ячих років. Поїхав Марко на Низ