Помста

Сирена шаленіла. З двох боків до місця пригоди мчали «швидка» й міліція. Гамір вулиці, в якому ще хвилину тому розрізнити можна було збуджені голоси, сигнали трамваїв, гуркіт будівництва неподалік, потонув у різких механічних звуках, від яких судомило щелепи.

Новий хмарочос — двадцять чотири поверхи синього скла й бетону — вивищувався над вулицею. Коло його підніжжя, майже не видне з висоти останнього поверху, розпластане було тіло — розкидало руки, підігнуло неприродно коліна, вивернуло голову. Водоспад скла струменів додолу — змити з тротуару криваву пляму, стерти сліди смерті — і не міг ніяк досягнути землі.

* * *

М’яко клацнув замок, і я опинивсь у великому офісному приміщенні. У шибку пробивалося сонячне світло, пекло очі. Пухкий килим на підлозі приховував мої кроки, і я ступав ним обережно, боячись зім’яти довгу ворсу.

Навіщо ж я опинився в чужому офісі в неділю? Все почалося з телефонного дзвінка. Ірця, моя шкільна товаришка, з якою останнім часом я підтримував стосунки на льоту, у вічному поспіху — її й моєму, — ридма ридала в слухавку. З нечленоподільного потоку слів я вирізнити зміг лише одне: «Мене штовхнули в спину». Не реагуючи на мої непевні спроби втрутитись у її монолог, вона проридала хвилин зо п’ять, а тоді враз повісила слухавку. І все.

Потім я дзвонив їй додому, на роботу, на мобільний. Її ніде не було. Зі всіх відомих мені номерів лилися рулади довгих гудків, за якими не вгадувалася присутність людини. Я легко погодивсь із власним припущенням, що Ірця могла дзвонити і з вуличного автомата, і з іншого міста, але тривога не полишала — гризла й гризла мене жовтими щурячими зубами.

Зранку був іще один дзвінок. Сухий офіційний голос наказав повідомити йому, з ким він має честь розмовляти, а на мої несміливі заперечення відповів, що мій номер телефону — останній, на який учора дзвонили з мобільного покійної Ірини В’ячеславівни Солтис. У горлі в мене булькнуло, але вигук я притлумив. Сухий офіційний голос витлумачив мовчання на свій копил і суворо порадив мені не намагатися перервати зв’язок і тоді квапливо тікати від закону.

— Що з нею сталося? — слабко промимрив я у відповідь. — Коли?

— На ці питання я зможу відповісти вам лише під час особистої зустрічі,— іронічно повідомив голос.

* * *

Страшну задуху в кабінеті слідчого не міг збороти навіть дощ, що вже з півгодини періщив за вікнами. Слідчий, для якого Ірчина смерть була тільки зайвим клопотом, але він намагався не видати цього різким зауваженням, глядів на мене співчутливо. Мружив очі на мої плутані й неоковирні пояснення.

— Так о котрій годині дзвонила вам учора Ірина В’ячеславівна? — раз у раз перепитував він.

— Близько другої. Я точніше не скажу, — відповідав я хрипко й сам дивувався неприродності свого голосу. — Я на годинника не глянув, тільки знаю, обідня перерва якраз скінчилася…

— Послухайте, — казав на це слідчий, — ви щось, мабуть, переплутали. Ірина В’ячеславівна загинула опівдні. І «швидка», й оперативники були на місці за п’ятнадцять перша. Як могла вона вам дзвонити о другій?

— Не знаю, — ще більше губився я. — Не міг я так сильно з часом помилитися…

— Час ви назвали правильно, бо дзвінок був лише один, от тільки, може, то вам дзвонила зовсім не вона? Хтось інший — з її телефону? Бо ж мобільного на ній не знайшли — він лишивсь удома, підключений до зарядного пристрою.

— Ні-ні, це дзвонила вона! — заперечував я без ентузіазму. — Як міг я не впізнати Ірчин го… тобто, голос Ірини В’ячеславівни!

— Але на той час Ірина В’ячеславівна була вже дві години мертва!

Хибне коло.

* * *

Роззираючись на всі боки, я стояв посеред Ірчиного офісу. Боявся ступити крок, боявся дихати повітрям кімнати, мені-бо здавалося, що, вдихнувши одного з Ірцею повітря, я навчуся читати її думки, зможу проникнути в таємницю її смерті, бо ж, як не хотілося б мені її розкрити, я лякався до підшкірного холоду, що не зможу потім із нею жити.

Над Ірчиним столом на стіні скотчем була приліплена фотографія, на якій нам із нею по шість рочків — саме той вік, коли людина починає усвідомлювати себе. Тоді зароджуються спогади. Мій перший серйозний спогад — цікавуща гра, що її вигадала маленька фантазерка Ірця: з пагорба, який круто спускався в долину й занурювався в ріку, ми скочувалися по двадцять, по тридцять разів, доки сили ставало дертися нагору, доки в голові починали літати мухи, доки до горла підступала нудота, а обличчя з рожевого ставало зеленим, — і з розгону плюскали просто в воду, здіймаючи шалені бризки.

«Шолудивий Буняк! Шолудивий Буняк котиться!» — кричала Ірця, тицяючи тонким пальчиком у мене, поки я летів донизу, і реготала на все горло. Шолудивий Буняк прийшов із казок про половців, що ними Ірчина бабуся вколисувала маленьку онучку, насправді змушуючи її всеньку ніч труситися від жаху, із головою накриваючись коцом. Ми не знали, на кого схожий той дивний міфічний персонаж, знали тільки, що йому відрубали голову, яка довго-довго котилася полями й лісами, доки її не наздогнав якийсь руський молодець. І тепер вона виходить ночами, і якщо гляне на кого — той одразу помре.

«Шолудивий Буняк котиться!» — щирилася маленька реготуха, сміхом притлумлюючи страх. Я дивився на фотографію на стіні — і бачив живу Ірцю, ніби вона отут стояла переді мною.

* * *

Офісом блукала пустка: кожна книжка тут, кожна поличка волали про смерть їхньої власниці.

Слідство продовжувалось уже тиждень, а нічого конкретного так і не стало відомим. Знайшли Ірцю під висотною будівлею, в якій вона працювала. Чи випала вона з двадцятого поверху, на якому розташований її офіс, слідство стверджувати не могло, оскільки, хоча тіло знайшли під вікном її кімнати, саме вікно було щільно зачинене, а кімната замкнена на ключ зсередини.

Ушкодження на тілі такі, що медики не мали сумнівів: летіла Ірця щонайменше з дев’ятнадцятого поверху. Оперативники одразу ж метнули перевіряти кімнати над і під Ірчиною, але тут наштовхнулися на нову перешкоду: і на дев’ятнадцятому, і на двадцять першому поверхах велися ремонтні роботи, у приміщеннях штовхалася купа трудівників, у вікнах висіли муляри, тож випасти звідси Ірця ніяк не могла.

Слідчий, зрошений потом від задухи в кімнаті, втаємничено повідомив мені, що один із мулярів на дев’ятнадцятому поверсі звернув увагу на те, як повз нього щось нібито пролетіло, а тоді внизу вчулися крики; він визирнув і побачив на асфальті людину в темному брючному костюмі, тож він не відразу навіть зрозумів, що це була жінка. Ніхто з робочих двадцять першого