Юрій Щербак
Оповідання

АВЕ МАРІЯ

— А я не читав, — позіхнув Ігор. — Кажуть — цікаво.

Шофер опустив спеціальний козирок; на його обличчя лягла темно-жовта тінь. У шофера була міцна, вгодована шия.

— Мені бабка читала. Вечорами. Давно, правда, — мовив він, обертаючи на якусь мить до Ігоря своє дівоче, чорнобриве обличчя. — Це — як казка.

— Я дисертацію готую. Про суперечності в Біблії, — сказав, ніби виправдовуючись, попутник. — Мені треба знати.

Ігор знову позіхнув.

— Хіба ви не з Товариства?

— Ні. Я з педінституту. Дали відрядження… Шефська допомога…

І знову він говорив так, наче виправдовувався перед Ігорем і перед шофером у тому, що ось, мовляв, доводиться їздити, вас турбувати, що поробиш, місце на кафедрі зобов'язує, чи не правда?

— Чи є життя на Марсі? — підморгнув шофер, не повертаючи голови.

— Авжеж, — підтвердив лектор.

— Гони, ямщик, — меланхолійно сказав Ігор, — быстрее вдаль. Авось развеешь грусть-печаль… Дай, Вітю, першу космічну.

Шофер збільшив швидкість, і їхній закурений, невизначеного іржаво-підзолистого кольору ЗІМ помчав добре второваним путівцем. Шофер збочив з головної колії та ще трохи збільшив швидкість. Наближався вечір. В машині було гаряче. Шибки вони опустили, вітер прискав пилом, і курява, освітлена сонячними променями, сяяла; добре було б привезти це світіння додому і подарувати його Наталці: ти розумієш, це сільська екзотика — курява, освітлена сонцем, розжарені молекули землі та повітря, запах бензину та згасаючого життя в траві, яку було скошено вчора, — журний запах, що переслідував їх сім кілометрів, — Ігор перевірив за спідометром. Цього не привезеш з собою додому. Завтра вранці шофер згорне це сяйво лопаткою та й викине в ящик для сміття, який стоїть біля гаража. Ігор сидів поруч з шофером, а позаду трусився отой лектор, якого вони підібрали поблизу Горобців.

— Я бачу, ви по медичній лінії…

— Я з інституту науково-дослідного, — мовив Ігор. — Теж у відрядженні. А машина — із санстанції.

— Шикарна у вас машина, — захоплено сказав лектор. Щоправда, в його захопленні відчувалося бажання казати людям, що взяли його з собою, тільки приємні речі та в усьому згоджуватися з попутниками.

— Згоріла б вона. Гуми ніде немає, — обізвався шофер.

— О, це історична машина, — втішаючись наперед лекторовим здивуванням, зауважив Ігор. — Вони просто з Москви її отримали. На ній сам Плахін колись їздив.

— Плахін? — Лектор і справді здивувався. — Ось так! У вас, можна сказати, історична машина.

— Два історичні недопалки знайшли, — сказав шофер. — Дамські. З помадою, його краля, мабуть…

Лектор зареготав перебільшено голосно; шофер подивився в дзеркальце, що висіло над головою, і побачив, що у лектора сумне, пооране зморшками лице служивої людини, жорстке підборіддя, білясті очі, — лице лектора видалось шоферові сірим, нудним, як подорожній лист, в якому все знайоме: Горобці, Яблунівка, Гриців, Ставки…

— Послухати приймач, чи що, — ліниво мовив Ігор і повернув ручку.

«Гарний факт. Гарний факт. Гарний факт, — думав лектор. — Треба використати в лекціях, неодмінно використати. Якою технікою тепер оснащені санітарні станції. Зростання медицини. Яка машина! Подумати тільки: тут, ось на цій подушці, сам Плахін сидів… Чого тільки в житті не трапляється…»

«Як дивно сміється цей чоловік, — подумав Ігор. — Ніби його примушують. А сам, звісно, про командировочні думає. Командировку реєструє в райцентрах міського типу. Добових — два п'ятдесят. І все його життя зрозуміле мені… Можу закластися: йому стукнуло сорок шість років, але на кафедрі він працює недавно — був, либонь, до цього інструктором обкому або райкому; ось красується на ньому вишивана, зім'ята сорочка, хоча дружина поклала йому запасну чистеньку. Надіти чистеньку сорочку в таку куряву — все одно, що кинути її в придорожній рів; хоча в його Віри Максимівни (або Капітоліни Сергіївни) хвора печінка, але вона пере сама, боячись, щоб їхню білизну не порвали в пральні. А в його валізці лежать конспекти лекцій, пляшечка з валідолом, — бо в такому віці до людини вже навідується номенклатурна стенокардія, — а на самому дні валізки, прикрита чистою сорочкою, майками та рушником, неодмінно лежить книжка оповідань на моральні теми, переважно про дружбу, любов та товаришування. Книжка смачно пахне туалетним милом, і лектор читає її на сон грядущий у районних готелях».

— Чорті-що, — мовив Ігор. — В ефірі нічого нема.

— Так ви в Горобцях були? У Ткачука? — спитав лектор, відчувши, мабуть, що його мовчання можуть сприйняти за нечемність.

— Еге.

— Сильний мужик… Адже «ялинку» перший в області пустив, по п'ять тисяч дає… а ким був? Простим міліціонером. Я його пам'ятаю з сорок восьмого року. Приїхав на трьох колесах… Візок у нього був такий. Сівозміну дав, кукурудзу, цибулю в Магадан повіз… все як треба. Справжній голова. Корми, розумієте, у цього завжди є. А лікарню його бачили?

— Бачили.

— Палац! Справжній палац! — захоплено сказав лектор. — Кажуть, за взірець він узяв закарпатський палац графа якогось.

— Палац… — погодився Ігор. — Палац. Тільки каналізації в цьому палаці нема, Хворі надвір бігають. Ви всередині були?

— Ні, — сказав лектор.

— Тяжкохворим дають параші. Запах відповідний. Як у справжньому палаці. Шкода йому було кілька тисяч за каналізацію… Рекордист. Зажерся… І не скажи йому слова. Цабе великої «Я, — каже, — постанову випольняю».

— Хамуватий мужик, це так, — охоче погодився лектор. — Його на бюро слухали, вказали. Але хазяїн він міцний. Щоб усі такі були…

— Ви на коротких хвилях спробуйте, Ігорю Станіславовичу, — порадив шофер. — Зараз музика повинна бути, «Маяк».

Ігор крутнув ручку приймача. В ефірі спочатку стояв гомін, тріск; потім він надибав сумну пісню — чи то араб її співав, чи турок? — нескінченну та гірку.

— Хочеться ж вам таке слухати, — докірливо сказав шофер, і Ігор знову крутнув ручку — стрілка на шкалі зсунулась праворуч. І одразу ж задзвенів серед тріску переможний голос диктора:

— «Радянський космічний корабель продовжує свій славний шлях в зоряних просторах Всесвіту… (приймач страшенно тріщав)… слава народу-творцю… немеркнучий подвиг…»

— Чули? — збуджено спитав Ігор, повернувшись до лектора і вмощуючись зручніше. — Ось що робиться на світі! Уявляєте?

— Та-ак, — усміхнувся лектор і скинув навіщось зашкарублий од дощів капелюх з рисової соломки. — Чудеса! Просто не віриться!

— Я як почув… сам не свій… Подумати тільки!

— Так… Могутнє це діло — людина! Дух