мене жде моя команд а — тут і біля Верхоріччя — Він зітхнув. — Шкода тільки — Шгуляр загинув…

— Залишайтеся тут! — ухопив його за рукав Кулькап. — Ми збудуємо новий Санктафракс разом. Ви і я…

— Моє місце деінде, — твердо мовив Живчик. — Воно ніколи не було тут. Моє місце — на містку небесного корабля, біля моєї вірної команди.

— А я? — скривився Кулькап. — Як же я? Мені не збудувати міста самому.

— Слухайся свого серця, Кулькапе, — порадив Живчик. — Чинитимеш так — і воно тебе не підведе, повір мені. Затям: слухайся свого серця, та й годі. — Він усміхнувся. — А я слухатиму свого.

* * *

Ще не зазоріло, а брилу в Каменосаду, яка росла не щоднини, а щогодини, вже було обіпнуто міцними тенетами і вчені, снуючи туди-сюди, припасовували до них усілякі важкі предмети замість баласту.

— Чудово, — усміхнувся Кулькап, потішений, що брилу примоцовано бодай на час. — Я мушу поспішати назад у Нижнє місто, — оголосив він, — треба умовитися про створення нового Якірного ланцюга із Сілексом Муротворцем зі Спілки ковальства та литва. А ви тим часом опікуйтеся твердинею. Пильнуйте, щоб не забракло баласту і вона не шугонула в небо.

— Слухаємося, мосьпане, — тихим, запобігливим голосом відповів Вокс, цибатий учень із Коледжу Хмар.

Кулькап заквапився до візка, що чекав на нього. Воксові очі перетворилися на щілинки, на вустах його заграв бридкий усміх.

— Нікчемний курдупель, — промимрив він ледь чутно. — Колись я таки до тебе доберуся…

Діставшись головного майдану Нижнього міста, Кулькап завважив навколо пересохлого центрального водограю якесь збіговисько. Нахилившись, він поплескав візника по плечу.

— Спасибі, — подякував він. — Даруйте, я зійду.

Візник опустив голоблі візка, і Кулькап вистрибнув на бруківку. Він перетяв майдан і підбіг до водограю.

— У чім річ? — запитав він. — Що тут діється?

— Тс-с-с, Ваша Превеличносте! — благально шикнув гоблін. — Ви нічого не чуєте?

Кулькап наставив вухо. З надр водограю долинув голосний булькіт.

— Що… — почав він.

Ту ж мить, щойно на площу впало перше проміння вранішнього сонця, розлягся оглушливий гук, і вгору бурхнув потужний водяний струмінь — десять, двадцять, тридцять ліктів заввишки — скропивши бризками всіх, хто стояв неподалік.

Кулькапові перехопило подих.

— Ось воно! Сталося! — закричав він. — Матір Бур досягла Верхоріччя. Вона заронила в нього нове життя. Води Крайріки знову течуть. Ми врятовані!

Геть забувши про свої високі ранги, професори та учні гопцювали разом із мешканцями Нижнього міста під струменями води, аж поки змокли до рубця. Усі їхні побоювання пішли за водою, і роззявленими ротами вони ловили чисту, прохолодну вологу; істоти їхні повнилися такою енергією та оптимізмом, що вони галасували з радощів:

— Хай живе Крайріка!

— Хай живе Нижнє місто!

— Хай живе новий Санктафракс!

Затремтіло повітря від стоголосого «Хай живе новий Санктафракс!», яке хвилею прокотилося по майдану.

Кулькап усміхнувся і вийшов з-під водяного душу. Одяг запарував на сонці.

— Кулькапе! — почувся голос. — Не барися.

Він озирнувся. Не уздрівши нікого, хто міг би його гукати, він уже подумав був на коротку мить, чи не сам Кобольд Мудрий із ним говорить?

— Кулькапе! Дивись угору!

Прикриваючись рукою від сонця, хлопець звів очі.

— Живчику! — скричав він.

Юний капітан дивився вниз, стоячи на містку повітряного корабля, що пролітав угорі. Обіч нього стояли і зорили на майдан Смілоголов, Тарп Волопас і Сім’якрил Сльота. Хоча команда і перебувала в затінку фальшборту, ані вона, ані Живчик уже не світилися: дивне сяйво щезло потому, як промчала Матір Бур. По другий бік від Живчика стояли Тісель, Стайл, Джервіс, а також, пишаючись плюмажем та самоцвітами, шилотроль Хмурожмут — більша частина команди Вовкуна Громовиці. Кулькап запримітив назву корабля, виведену золотими літерами, — «Небесний гарцівник».

— Вони чекали на мене у бон-доках! — прокричав Живчик униз. — Тепер я повертаюся до Верхоріччя по решту, хай Небо нам допоможе! По Гука. По Гайориба. По Моджін… — Він усміхнувся. — Я прилетів попрощатися.

Кулькапові тьохнуло серце. Попрощатися?

— Так скоро? — закричав він. — Ти відпливаєш так скоро, Живчику?

— Так треба. Але наші шляхи ще перетнуться, — гукнув йому Живчик. — А твоє місце, Кулькапе, тепер тут.

Вітрила «Небесного гарцівника» нап’яв ходовий вітер. Небесний корабель порвався вперед.

— Живчику! — загорлав Кулькап.

— Щасти тобі, Кулькапе! — закричав йому Живчик, повертаючись до важелів керування.

Повітряний корабель линув у небо. Кулькап дивився, як він чимраз маліє, розчиняючись у цитриново-жовтих барвах ранкового сонця. Це було так чудово — допомагати Живчикові в його пошуках, і йому так хотілося бути зараз поруч із капітаном, на борту «Небесного гарцівника»; вся його істота рвалася назад, до Верхоріччя. Однак у душі Кулькап розумів: його місце не серед піратів, ні! Його справжнє покликання — зоставатися тут.

«Слухайся свого серця, а я слухатиму свого», — сказав йому Живчик. Найперша, як мовиться, заповідь! І, кинувши на небесний корабель останній довгий погляд, Кулькап усміхнувся.

Живчик летів туди, куди вело його серце. А Кулькапові залишалося слухатися свого.

— Будь щасливий, Живчику, друже мій! — закричав услід капітанові хлопець. — І нехай Небо сприяє тобі, хоч би де ти був!