міста! — перепинив худорлявий стерничий, який, зачувши про поворот пошукової групи, вирішив трохи зачекати з відходом. — Отой слизький пурхай-слимак ще вибрикує? Колись мерзотник обкрутив мене навколо пальця з цілою партією будівельного дуба-кривавника. Вокс тоді саме зводив на Санктафракській скелі свою трикляту вежу. Не я буду, коли йому не помщуся!

Вовкун порухом руки замкнув стерничому рота і знову обернувся до Фелікса.

— Що сталося з Воксом Верліксом? — запитав капітан.

— Загалом кажучи, то все його заслуга, — повів далі Фелікс. — То він заманив гоблінів із сорокухами до бібліотекарських риштаків, а тоді спричинив бурю і перетопив їх, мов тих рябощурів.

— Ага, виходить, чорний вихор на його совісті! — скрушно похитав головою Вовкун. — Я мав би доглупатися сам. Мудрагель, якому вічно сверблять руки вчинити в небі якусь капость!

— Але він і сам загинув у тому вихорі, — промовив Фелікс.

— Хочеш сказати, йому клямка?

— Я майже певен, — сказав хлопець. — У розпалі бурі я бачив, як завалився його палац.

— Шкода, — вирік стерничий, і в жовтому ламповому світлі зловороже зблиснули його зуби. — Мені так кортіло власноруч перетяти йому воло. — Він махнув рукою в порожнечі, наче розтинав її кинджалом. — Отак, — додав стерничий і жорстоко розсміявся, а слідом за ним розсміялася й уся застільна компанія.

— Нижнього міста більше немає, — сповістив Фелікс, і сміх урвався. — Його зрівняло з землею. Нам ще пощастило втекти…

— Кому це — «нам»? — запитав Вовкун і аж наліг на стіл.

— Городянам, старим і малим, книжникам з риштакової Великої бібліотеки і… — Він помовчав. — І тим, що ними я командую: Примарам Осип-Міста.

За столом прокотився глухий гомін. Певна, мало не зухвала юнакова поведінка враз стала зрозуміла. Навіть тут, на Багнищі, чували про Примар Осип-Міста, прозваних так через їхню блякло-білу, замалим не примарну, зовнішність: збіговисько мисливців-відчайдухів та забіяк — вихідців із нетрищ Нижнього міста.

— Отже, ти і є ватажок отих примар, — зауважив Вовкун, силкуючись приховати побожні нотки у своєму голосі.

— Відколи це примари стали потребувати допомоги? — глузливо заскалив око стерничий. — Після Осип-Міста вам же на Багнищі нічого боятись — якщо ви ті, за кого себе видаєте.

Фелікс ступив крок до стерничого, очі йому яскріли.

— Я не прошу допомоги для примар, — пояснив він. — Я прошу, щоб ви підсобили городянам та бібліотекарям. Ми з вами тут плещемо язиками, а вони цієї миті ще там, на Дорозі Багнищем, по той бік запони. Назад дороги їм нема, треба йти вперед і тільки вперед, але шлях важкий і небезпечний. — Він сповільна перевів дух. — Аби обминути Присмерковий ліс, можна б податися через Крайземлю, але перше треба перехопитися через Багнище. А без вашої помочі нам тут не обійтися…

— А якщо ми вам допоможемо, — примружився Громовий Вовкун, — то що з цього матимемо?

Фелікс усміхнувся.

— Оце слова щирого небесного пірата, — зухвало проголосив він, і Громовий Вовкун відчув, як обличчя йому буряковіє з раптової люті. — А що ви маєте тут? — провадив юнак. — Без Нижнього міста та гендлярства на Дорозі Багнищем ви зогниєте тут укупі зі своїми коханими кораблями. А приставши до нас, ви зможете почати нове життя на Вільних галявинах…

— А чом би нам просто не зробити вилазки і не обдерти вас як липку? — брутально урвав Вовкун.

— Спробуйте, — спалахнув Фелікс, — і Примари Осип-Міста виріжуть вас до ноги, а біляста тванюка почервоніє від підступної піратської крові.

— Ти прийшов сюди, образив небесних піратів та наші небесні судна, — гримнув Вовкун, крешучи з очей блискавиці й стискаючи кулаки. — І ще сподіваєшся на нашу поміч!

І тут, тільки тепер відкинувши каптура, наперед виступив бібліотекар. Усі пірати принишкло зорили його рухи.

— Якось, Громовий Вовкуне, і ви потребували допомоги, — стиха задріботів він. — Ви сиділи під замком ув одній з узбічних сорокушачих кліток. Я нагодував вас і напоїв, щоб ви не сконали від голоду та спраги. Не пам’ятаєте? А ви ж запевняли, ніби ніколи того не забудете, — додав він півголосом.

На мить капітан небесних піратів закляк, наче громом уражений, а потім обличчя його розтяглося в широченній усмішці, аж очі геть потонули у зморшках.

— Ти! — проревів він, перетинаючи каюту. — Так то був ти! — Він зайшовся сміхом і від душі ляснув Рука по спині. — Човновод, чи не так?

— Так, пане-лицарю. Рук Човновод, — відповів юнак. — А тепер настала моя черга просити вашої допомоги.

— Рук Човновод, — проказав Вовкун, зчудовано хитаючи головою. — Ну вже кому-кому, а тобі!.. — Він обернувся до решти небесних піратів. — Цей хлопець урятував мені життя! — проголосив капітан. — Його прохання для мене закон. Ми повинні допомогти городянам.

— Але він не рятував мого життя, — пирхнув сухий стерничий.

Вовкун, аж стемнівши на виду, злапав його за барки величезним ручиськом і добряче ним трусонув.

— Ти ж був колись не від того, щоб покинути Армаду, — прогримів капітан. — Доведи це на ділі, й ти відчуєш радощі Вільних галявин, замість задовольнятися злиднями галявин Ливарних. А скажеш «ні», то присягаю, Цибо Вітролове, я скручу твої кощаві в’язи!

— Але ж до цього не дійде, чи не так, Цибо? — запитав нетряк у бляклому каптані з мордобрилячої шкури, і Вовкун попустив стиск.

Стерничий кволо похитав головою.

— Примара має рацію, — освідчив нетряк. — Армада вже віджила своє. Тут нам ніщо більше не світить. Капітане, ми йдемо з тобою.

— Тоді до Вільних галявин! — зикнув на весь голос Громовий Вовкун, і, відпустивши стерничого, знову ляснув Рука по плечі.

Рук усміхнувся.

— До Вільних галявин! — гукнув він і собі, мов презавзятий пірат.

Розділ другий Перехід

— О сили Небесні! — здивувався Громовий Вовкун, спиняючись на вершечку тванистої кучугури, аби перевести подих. — Та це ж чистісінької води чорний вихор. Побий мене Небо, якщо я коли бачив такого чорного і лиховісного вихоряку, як оцей.

Рук порівнявся з капітаном небесних піратів. Липка біляста тванюка присмоктувалася до багноступів та жердин-щупів, мов зголодніла риба-болотниця.

— Здається, — пропихтів він, — вихор суне далі.

Вовкун відкашлявся і гидливо сплюнув.

— Ось до чого доводять жартики з природою, — злосливо процідив капітан. — Вража професура! Скрізь їй треба стромляти свого носа!

Від Нижнього міста, вишикувані в