кулаками — хлопці кликали до телевізора. Новина справді була серйозна — омбудсмен Лутковська звернулася до комісії з помилування при Президенті у справі Луценка. Стало ясно, що фініш близько. Після голодування моя справа стала дуже голосною і в Україні, і в Європі. Зусилля зарубіжних і наших політиків привели до готовності Януковича здати їм політв’язня № 2. Чому? Бо Янукович вів велику гру з Путіним і ЄС. Звільнення Луценка робило Угоду про Асоціацію політично можливою для Заходу. Цим і шантажував Янукович Росію, виторговуючи собі мільярдні відкати і наступне президентство в обмін на приєднання до Митного Союзу.

Через пару годин у наш барак з’явилося все начальство колонії.

— Везуть Указ, збирайтеся!

— От як привезуть, тоді й прийдете, — кажу. — Не заважайте читати.

Де там. Вони ледь не самі зібрали манатки. Взагалі, речі з тюрми не прийнято забирати на волю — погана прикмета. Тож я взяв лише пам’ятні речі — алюмінієву кружку, іконку, щоденники і недочитані книжки. Попрощалися з хлопцями. Пішов.

У кабінеті начальника підписав купу паперів. Зокрема, що відмовляюся від зароблених 17 гривень і прошу на них купити туалетного паперу для адміністрації. Ну, бо як без жартів?

Потім приїхали мої. Брат заніс цивільний одяг, Володя Філенко передав вишиванку — свято ж таки!

Як виходив, побачив, що начальник колонії тихцем перехрестився. От для нього цей день справді був Благовіщенням. Спекався нарешті.

Виходячи, відчув, що зробив усе, що міг. Вижив і залишився самим собою. На волі перш за все поцілував Іру, обняв синів, привітав друзів. Журналістам пообіцяв політичні зміни вже за півроку.

«Я вийшов з малої тюрми у велику, і не заспокоюся, поки не проб’ю стіни всеукраїнської в’язниці».

Наближалася Революція Гідності.

Мустафа Найєм Замість післямови

Це була новорічна ніч, грудень 2012-го. Посеред ночі задзвонив телефон, голос сухий і суворий.

— Доброго вечора! Це громадянин Найєм?

— Так, — відповідаю, — це я.

— Це вас із зони турбують.

— Що?

— Це з зони вас турбують!

— Не зрозумів, з якої зони?!

Я трохи ошалів. Це було цілком у дусі часу. Але дзвінка на мобільний з колонії я не чекав. Втім, чую, з того боку хтось явно не стримується і от-от пирсне зі сміху…

— Мустафа, це я, Юрій Віталійович.

— Та ладно!

— Ну, ось так от, — через слухавку чутно, що весь час посміхається. — Подзвонив ось, щоб привітати з Новим роком…

Він говорив швидко, весь час жартував. Я навіть не встиг поставити бодай одне запитання для стрічки новин. Розмова обірвалась так само несподівано, сухим «Ну все, давай, тримайся!»

Я потім ще довго думав, як воно — зустрічати Новий рік в тюрмі, коли ще зовсім недавно ти сам відправляв людей у ті самі камери.

Це було дуже тепло, але й дивно. Ми з Юрієм Луценком ніколи не були настільки близькі, щоб він вітав мене з Новим роком. Професія журналіста та шлях політика завжди розділені невидимою лінією барикад, навіть перетнувши яку ти залишаєшся якщо не чужинцем, то опонентом. Утім цей дзвінок щось змінив, це було якось дуже по-людськи.

Через півтора роки, одразу після звільнення, ми зустрілися з Юрієм Луценком в одній із київських кав’ярень. Він переходив від однієї тюремної історії до іншої, згадував і, захлинаючись в подробицях, описував життя за ґратами, людей, яких він там зустрів, і проводив несамовиті паралелі з собою і друзями на волі.

Я слухав мовчки, із захопленням, а в голові гуділа одна думка: «Він же ж це все забуде, воно зітреться з пам’яті, і потім ніхто вже й не повірить, що я таке чув!»

І я запропонував записати книгу, яку було б цікаво читати мені самому. Здається, вийшло.