Світлознавства і Темрявознавства, то подумки кував змову і плів інтриги.
Живчик здригнувся, а хутро його камізельки з волорожачої шкури загрозливо наїжачилося.
— Бачиш, — заходився пояснювати помагай-біда, — Вілнікс тішився прихильною — ба більше, поблажливою — увагою одного з наймогутніших тогочасних санктафракських учених — професора Темрявознавства. То саме він влаштував Вілнікса у Лицарську Академію і всіляко ним опікувався. А коли згодом свавільного Вілнікса виключили, саме він вибив йому місце на Факультеті Дощознавства, рятуючи молодика від остаточного вигнання із Санктафракса.
Помагай-біда перевів дух і продовжував розповідь.
— Одного разу, перебуваючи у захаращеному найдивовижнішими приладами професоровому кабінеті, Вілнікс театральним жестом помахав перед його очима шкляною мензуркою з якоюсь рідиною. «Кислотність дощів, які примандровують із-за Світокраю, дедалі зростає, — проголосив він. — Причина — щораз численніші вкраплення часточок кислотних туманів у дощинах. Гадаю, це могло б бути для вас цікаве», — лукаво додав він.
Для Професора Темрявознавства це було цікаве. Ба навіть дуже. Вкраплення часточок кислотних туманів могли звістувати наближення Великої бурі. «Треба проконсультуватися з вітроловами та хмароглядами, — сказав він, — якщо Велика буря справді насувається, це відразу впало б їм у вічі. Блискуче спостереження, хлопче мій!». Очі Вілніксові засяяли, серце тьохнуло. Справи йшли краще, ніж він сподівався. Намагаючись не збудити у Професора жодних підозр, він узявся промацувати ґрунт. «Велика буря? — запитав він безневинно. — Себто буде відряджено на пошуки бурефраксу якогось ученого Лицарської Академії?» Професор ствердно кивнув головою. Потім поплескав долонею по розкладених на бюрку паперах. «І це, до речі, буде дуже вчасно, якщо виявиться, що ці всі цифри не брешуть, — зауважив він. — Санктафракс стоїть на великій скелі, а та ще й досі росте і зі збільшенням своїх розмірів стає чимраз плавучіша…» Голос його дедалі глухнув, аж нарешті зовсім завмер. Він розпачливо труснув головою.
Вілнікс пантрував за ним краєчком ока. «Тож вам доводиться збагачувати скарбницю бурефраксом, щоб опустити скелю вниз і… і…» Професор енергійно кивнув головою. «І відновити рівновагу, — докінчив він і зітхнув. — Відтоді, як Лицар-Академік повернувся зі свіжим запасом бурефраксу, втекло багато води». На Вілніксових губах заграла крива посмішка. «І якого ж лицаря мають послати цим разом?» — поцікавився учень. Професор пирхнув. «Підопічного Професора Світлознавства. Квінтиніуса. — Він зсунув брови. — Квінтиніуса… Як це пак його прізвище?» Вілнікс здригнувся. «Квінтиніус Вергінікс», — підказав він. — Мій батько! — вигукнув Живчик, чий спокій умить розвіявся. — Я й гадки не мав, що він знав Найвищого Академіка! А також, що міг коли-небудь учитись у стінах Лицарської Академії… — Хлопець змовк, поринувши в задуму. — Виходить, я далеко не все знаю про його життя перед тим, як він став повітряним піратом, — додав він. — Якби ти бодай на хвильку прикусив свого язика, — роздратувався помагай-біда, — то можливо… Зненацька звідкись ізсередини долетів несамовитий вереск. А ще за мить у дверях з’явився М’яло-Ряснопіт: блідий як полотно, він щось белькотів про те, як вовкун — заблуканий на полюванні й здичавілий ловецький птах, наділений страхітливим зазубленим дзьобом та гострими як бритва пазурами — щойно відв’язався від припони і мало не струбив сердешного лапмуфлера.
— З ним усе гаразд? — поцікавився Живчик. — Усе гаразд? — прохрипів М’яло-Ряснопіт. — Із лапмуфлером? Ні, з ним не все гаразд! Цей вовкун тільки де що уздріє, так зараз і тельбушить! А тим часом із лапмуфлера можна мати добрячий зиск. Доведеться сходити по ветеринара, — промурмотів він. — Хай зашиє його знов. — Він зирнув на Живчика, наче побачив його вперше. — Чи на тебе можна покластися? Живчик кивнув головою. — Хм-м-м! — промимрив М’яло-Ряснопіт. — Ну, раз ти ще й досі тут, то чи не приглянути б тобі за крамницею, поки мене не буде? Гадаю, з порожніми руками ти звідси б не вийшов. — Чудово! — вигукнув Живчик, якомога тамуючи свій запал. Щойно тільки М’яло-Ряснопіт відійшов і вже можна було не боятися, що їх почують, помагай-біда знову зажадав, щоб його випустили на волю. Але Живчик залишався невблаганний. — На все свій час, — відрубав він. — Зрештою, що може бути гіршого, ніж урвати розповідь у найцікавішому місці! Помагай-біда забубонів собі під ніс: — Отож, на чому я зупинився? Ага. Вілнікс і твій батько… їх разом зарахували до Лицарської Академії, одного й того самого ранку, а проте з першого ж дня Квінтиніус Вергінікс затьмарив решту багатонадійних молодиків, серед них і Вілнікса. У фехтуванні, стрільбі з лука та в бою навкулачки він не мав собі рівних; за стерном буреловів — повітряних кораблів, призначених ловити Велику бурю, — він здавався недосяжним. Променіючи гордощами, Живчик уявив себе ловцем Великої бурі й ніби наяву відчув кільову та бортову хитавицю в мить, коли підхоплений вихором корабель починає нарешті прориватися до зони штилю в епіцентрі… — Слухаєш ти мене чи ні? — просичав помагай-біда. Живчик із провинним виглядом звів очі догори. — Слухаю! — запевнив він. — Хм! — хмикнув помагай-біда з очевидною недовірою, від чого пір’я на його шиї враз настовбурчилося. — Як уже згадувалося, Професор пояснив Вілніксові, що в разі, якби припущення щодо Великої бурі підтвердилося, Квінтиніуса Вергінікса було б традиційно висвячено у лицарі й виряджено до Присмеркового лісу. Небо в цей час йому сприяло б, і він повернувся б із бурефраксом.
Вілнікс усміхнувся своєю особливою усмішкою. Загадковою, підленькою. Ось вона, хвилина, коли можна торкнутися того, про що йому все кортіло запитати. «А цей … бурефракс, — як завжди, нецеремонно втрутився Вілнікс. — Коли я числився у Лицарській Академії, про нього часто говорилося як про найдивовижнішу речовину, яку будь-коли знав світ. Нам казали, що його окрушини фактично не що інше, як уламки чистої блискавки, — улесливо і підступно вів він далі. — Чи таке справді може бути?» Професор Темрявознавства поважно кивнув головою, а коли озвався знову, здавалося, ніби він читає вголос якийсь стародавній текст. «Так званий бурефракс, — проголосив він, —
Для Професора Темрявознавства це було цікаве. Ба навіть дуже. Вкраплення часточок кислотних туманів могли звістувати наближення Великої бурі. «Треба проконсультуватися з вітроловами та хмароглядами, — сказав він, — якщо Велика буря справді насувається, це відразу впало б їм у вічі. Блискуче спостереження, хлопче мій!». Очі Вілніксові засяяли, серце тьохнуло. Справи йшли краще, ніж він сподівався. Намагаючись не збудити у Професора жодних підозр, він узявся промацувати ґрунт. «Велика буря? — запитав він безневинно. — Себто буде відряджено на пошуки бурефраксу якогось ученого Лицарської Академії?» Професор ствердно кивнув головою. Потім поплескав долонею по розкладених на бюрку паперах. «І це, до речі, буде дуже вчасно, якщо виявиться, що ці всі цифри не брешуть, — зауважив він. — Санктафракс стоїть на великій скелі, а та ще й досі росте і зі збільшенням своїх розмірів стає чимраз плавучіша…» Голос його дедалі глухнув, аж нарешті зовсім завмер. Він розпачливо труснув головою.
Вілнікс пантрував за ним краєчком ока. «Тож вам доводиться збагачувати скарбницю бурефраксом, щоб опустити скелю вниз і… і…» Професор енергійно кивнув головою. «І відновити рівновагу, — докінчив він і зітхнув. — Відтоді, як Лицар-Академік повернувся зі свіжим запасом бурефраксу, втекло багато води». На Вілніксових губах заграла крива посмішка. «І якого ж лицаря мають послати цим разом?» — поцікавився учень. Професор пирхнув. «Підопічного Професора Світлознавства. Квінтиніуса. — Він зсунув брови. — Квінтиніуса… Як це пак його прізвище?» Вілнікс здригнувся. «Квінтиніус Вергінікс», — підказав він. — Мій батько! — вигукнув Живчик, чий спокій умить розвіявся. — Я й гадки не мав, що він знав Найвищого Академіка! А також, що міг коли-небудь учитись у стінах Лицарської Академії… — Хлопець змовк, поринувши в задуму. — Виходить, я далеко не все знаю про його життя перед тим, як він став повітряним піратом, — додав він. — Якби ти бодай на хвильку прикусив свого язика, — роздратувався помагай-біда, — то можливо… Зненацька звідкись ізсередини долетів несамовитий вереск. А ще за мить у дверях з’явився М’яло-Ряснопіт: блідий як полотно, він щось белькотів про те, як вовкун — заблуканий на полюванні й здичавілий ловецький птах, наділений страхітливим зазубленим дзьобом та гострими як бритва пазурами — щойно відв’язався від припони і мало не струбив сердешного лапмуфлера.
— З ним усе гаразд? — поцікавився Живчик. — Усе гаразд? — прохрипів М’яло-Ряснопіт. — Із лапмуфлером? Ні, з ним не все гаразд! Цей вовкун тільки де що уздріє, так зараз і тельбушить! А тим часом із лапмуфлера можна мати добрячий зиск. Доведеться сходити по ветеринара, — промурмотів він. — Хай зашиє його знов. — Він зирнув на Живчика, наче побачив його вперше. — Чи на тебе можна покластися? Живчик кивнув головою. — Хм-м-м! — промимрив М’яло-Ряснопіт. — Ну, раз ти ще й досі тут, то чи не приглянути б тобі за крамницею, поки мене не буде? Гадаю, з порожніми руками ти звідси б не вийшов. — Чудово! — вигукнув Живчик, якомога тамуючи свій запал. Щойно тільки М’яло-Ряснопіт відійшов і вже можна було не боятися, що їх почують, помагай-біда знову зажадав, щоб його випустили на волю. Але Живчик залишався невблаганний. — На все свій час, — відрубав він. — Зрештою, що може бути гіршого, ніж урвати розповідь у найцікавішому місці! Помагай-біда забубонів собі під ніс: — Отож, на чому я зупинився? Ага. Вілнікс і твій батько… їх разом зарахували до Лицарської Академії, одного й того самого ранку, а проте з першого ж дня Квінтиніус Вергінікс затьмарив решту багатонадійних молодиків, серед них і Вілнікса. У фехтуванні, стрільбі з лука та в бою навкулачки він не мав собі рівних; за стерном буреловів — повітряних кораблів, призначених ловити Велику бурю, — він здавався недосяжним. Променіючи гордощами, Живчик уявив себе ловцем Великої бурі й ніби наяву відчув кільову та бортову хитавицю в мить, коли підхоплений вихором корабель починає нарешті прориватися до зони штилю в епіцентрі… — Слухаєш ти мене чи ні? — просичав помагай-біда. Живчик із провинним виглядом звів очі догори. — Слухаю! — запевнив він. — Хм! — хмикнув помагай-біда з очевидною недовірою, від чого пір’я на його шиї враз настовбурчилося. — Як уже згадувалося, Професор пояснив Вілніксові, що в разі, якби припущення щодо Великої бурі підтвердилося, Квінтиніуса Вергінікса було б традиційно висвячено у лицарі й виряджено до Присмеркового лісу. Небо в цей час йому сприяло б, і він повернувся б із бурефраксом.
Вілнікс усміхнувся своєю особливою усмішкою. Загадковою, підленькою. Ось вона, хвилина, коли можна торкнутися того, про що йому все кортіло запитати. «А цей … бурефракс, — як завжди, нецеремонно втрутився Вілнікс. — Коли я числився у Лицарській Академії, про нього часто говорилося як про найдивовижнішу речовину, яку будь-коли знав світ. Нам казали, що його окрушини фактично не що інше, як уламки чистої блискавки, — улесливо і підступно вів він далі. — Чи таке справді може бути?» Професор Темрявознавства поважно кивнув головою, а коли озвався знову, здавалося, ніби він читає вголос якийсь стародавній текст. «Так званий бурефракс, — проголосив він, —