все тримався тіні, нашорошивши вуха, ні на хвилину не втрачаючи пильності. Морок зробився його спільником.

Щип дістався другого помістка, того місця, де колись уперше побачив свого нового пана — Лініуса Паллітакса, наймолодшого Найвищого Академіка з усіх тих, кого тут могли спогадати, та його юну дружину. Вона саме стояла на вході до гардеробного покою, пригадав Щип, і сміялася з того, як недоладно сидить на її чоловікові нова мантія та як безглуздо він виглядає з Великою печаткою Високого посадовця у себе на шиї. Вона ходила дитиною і була така вродлива і сповнена життя, що, здавалося, їй не місце в цьому старому закуреному палаці.

Щип зупинився.

А невдовзі настала ота моторошна ніч, коли її радісні крики переросли у страдницький зойк. Він не любив згадувати про це: нянька, лісова трольчиха, яка гасала туди-сюди, моторошні крики з пологового покою, ридання його молодого пана. Жалісні звуки. Жахливі звуки. А тоді — тиша.

Щип похитав головою і подерся на третій помісток. Він і досі пам’ятав ту тривалу та непроникну тишу. Попри свої чуйні вусики, він і гадки не мав, що там коїлося. Повільно спливали секунди, одна за одною…

І зненацька, розбиваючи гробову тишу, розітнувся найсолодший у світі звук — плач немовляти. Голос новонародженої панночки.

Лініусові Паллітаксу довелося тоді пережити жахну трагедію, — муки пологів забрали у нього дружину, — але він також вдихнув нове життя у Палац тіней. Здавалося, знов ожили, подумалося Щипові, давні часи, коли він уперше вступив до величезного летючого міста, а палац повнився гуком, гамором, вирував життям.

Тоді санктафракські академіки вивчали переважно Землю: їх вабив Темноліс, його рослинний і тваринний світ. Авжеж, навіть на нього, Щипа, дивилися тоді, як на дивовижу! Сам Великий Бібліотекар — найперший фахівець із землезнавства — знайшов його, ледь живого з голоду, в нетрищах Нижнього міста і доправив до цього палацу. О, щасливі, блаженні спогади!

Звісно, за тих часів Палац тіней знали ще як Палац світла, і, приоздоблений незліченними вікнами з кольоровими шибами, завдяки яким усе всередині вигравало самоцвітними барвами, він був найвеличнішою спорудою у Санктафраксі. Отоді-то його, Щипа, дивовижне створіння, немовби видуте зі шкла, призначили хранителем палацу.

Старезний веретенник добрався до четвертого помістка і зупинився, аби віддихатись. Та ба, часи змінилися. Небознавці почали брати гору. Здавалося, наземні студії віджили своє. По всьому Санктафраксу виростали небознавчі вежі — вони ставали дедалі гінкіші, сягаючи високо в небо. Із завершенням будівництва Коледжу Хмар Палац світла геть загубився серед споруд і поринув у глибоку тінь.

Невдовзі після того почалися Великі чистки; фахівців із землезнавства хвиля за хвилею виганяли з міста, і величний Щипів палац перетворився на Палац тіней. Щип зітхнув. Потім потяглися самотні літа. Помер старий бібліотекар, і на посаду Найвищого Академіка обрали небознавця. Він віддав перевагу одній із новозбудованих величних веж, і Щип сам-один зостався доглядати старий палац з усією ревністю, на яку був тільки здатний.

Але тіні були його друзі. Він лишався в палаці, слухав і чекав.

А потім — років за шістдесят — Найвищим Академіком став Лініус, молодий Професор Мрякощупізму. «Ще один небознавець!» — подумав тоді Щип. Одначе веретенник помилявся. Лініус не був схожий на інших. Він шанував давні традиції. Він переїхав жити до палацу і виступав з балкона, закликаючи покінчити з ворожнечею та суперечками між угрупованнями і покласти початок новій ері, коли вчені-землезнавці та вчені-небознавці не ворогуватимуть між собою, а доповнюватимуть одні одних.

Небознавці були аж ніяк не в захваті від такої перспективи — ні тоді, ні тепер. Вони шушукалися, змовлялися між собою — Щипові траплялося їх чути, — та що це нині могло зарадити? Адже Лініус — Найвищий Академік.

Щип зупинився біля дверей кабінету свого пана і тричі постукав.

— Заходь, Щипе, — озвався втомлений голос.

— Пане, я приніс новину від Вітроногого Шакала, — сказав Щип, заходячи в накурену кімнату. — Він повідомляє приблизний час свого прибуття.

— Коли?

— За три години, пане.

***

— Куди ти мене тягнеш, Маріс? — тихо засміявся Лініус, усвідомивши, ще й досі із пов’язкою на очах, що слідом за дочкою, ледь накульгуючи на поранену ліву ногу, переходить велику залу.

— Стій! — скомандувала дочка, і Лініус відчув, як її тендітні пальці розв’язують вузол у нього на потилиці. Шовковий шарф упав додолу. — Гаразд, — мовила вона, — тепер можна розплющувати очі.

Лініус зробив, як сказано. Він потер очі, глянув униз і побачив на столі, просто перед себе, напівзакінчену мозаїку. Він задумливо потер підборіддя.

Лагідний промінь тьмяно-жовтого світла перетнув тіняву залу: велетенська летюча скеля крутнулась на місці. Маріс затамувала подих.

Чи сподобається батькові картина, викладена зі шматочків небесних кристалів, а чи він волів би, щоб його дочка зробила щось оригінальніше?

Коли Маріс тільки бралася до роботи, намір повторити стародавній Мозаїчний квадрат видавався їй просто чудовим, і напередодні її початку вона кілька годин провела на людному мармуровому майдані перед Ратушею, копіюючи складний візерунок до найменших подробиць. Дуги концентричних кіл. Кути, під якими ламалися жмути блискавиць. Точне співвідношення різних секторів. Відтак розрахунки перетворилися на ескіз, щоб з його допомогою домогтися якнайдокладнішого відтворення.

Батько підняв схему, розглянув, відклав набік і перевів погляд на незавершену мозаїку.

— Вона… — почав він і нахмурився.

Маріс ковтнула клубок у горлі. Так, вона повинна була зробити щось оригінальне. Птаха помагай-біду, приміром. Або спілчанський корабель… ні, краще корабель небесних піратів, а під ним — шпилі Санктафракса. А може, білих круків, які кружляли б над Піднебесною обсерваторією…

— … просто… чудова! — захоплено вигукнув Лініус. Він схилився над столом із рудодуба і скуйовдив доччині коси. — Ти, Маріс, розумничка.

Дівчина усміхнулась. Тільки так їй пощастило стриматися, аби не замуркотіти з утіхи, ба, Маріс була така щаслива, що поки вона ворожила, куди покласти шматочок жовтого небесного кристала, рука, в якій вона його тримала, тремтіла.

— Може, отуди? — запропонував Лініус, показуючи на прогалину в одній із кривулястих блискавиць.

Маріс опустила кристал куди слід, і тут знадвору почулося баламкання дзвона — дзиґарі вибили п’яту. Вона звела погляд і