тим і живуть, що возять у повітовому місті та служать, хто може, на залізниці. Дядько Пилип під'їжджає до хати, випрягає кобилу, заводить її й подається до хати. Вдома дядько Пилип зустрічає кума. «Яка тебе нечиста сила занесла з міста сьогодня?»

«То й правда, що нечиста сила. Віз отаку цяцю в свитині й чоботях. Все нічого. Ідемо, куримо.

Коли приїжджаємо, зскочив з воза. «Я — каже — полковник!» І тиць мені оті бамажки». Дядько Пилип витягає ленінську картку й залізничні. посвідчення.

Кум бере посвідчення й картку й міняється на лиці.

Кум не одповідає — він розкрив ленінську картку й вдивляється в підпис.

Довго, довго дивиться він на підпис: тоненькою лінією підпис ліг на замусленій картці. Н. Ленін.

«Так хто, ти кажеш, такий?» — питається: він сиплим голосом.

Кум, не кажучи ні слова, забирає документи, одягає кашкета й іде до дверей. «Куди ти, куме? Сідай — снідатимемо. Скажи хоч, чого приходив? Чи не хліба позичати?»

Чоловік у шинелі й кашкеті пішов до скрайньоі хати, що побіля станції. Увійшов у хату, взяв ножа й почав копатися й долівці. Жінка й діти мовчки дивилися на батька.

Але батько не одповів ні слова й чим-раз копирсав ножем у долівці. «Вийдіть усі з хати», — сказав він. Жінка забрала дітей і вийшла.

Тоді він розпоров підкладку шинелі, спустив щось поміж підкладкою й сукном і гукнув: «Ідіть сюди».

«За годину-дві ти підеш до кума Пилипа по хліб. Він дасть, скільки спитаєш». Чоловік у шинелі й кашкеті вийшов з Стеблинки й пішов у бік червоних.

За пів-верстви — перша денікінська застава, за верству — друга.

Підійшов салдат, облапав плечі, стегна, халяви. «Голодний сиджу. В місті родичі багаті. Сім'я-ж моя тут зостається, коло вас. Пустіть ради Христа».

«Ради Христа! Як ти смієш, стерво, це слово в рота брати? Обшукать його ще раз!» Земля вохка, росяна — теплі спітнілі ноги вгрузли в землю.

«Семенчук, дай йому лопату, одведи в ярок і одправ його в місто по хліб. А що це таке? — Р-С-Д-Р-П... більшовиків. Візьми — покладеш йому в могилу».

Чоловік з лопатою попереду, салдат з винтовкою позаду.

Почав копати. Викопав один штих, став, спочиває, — серце закалаталося. Лопата на плечі. Постояв з хвилинку, став копати другий. Викопав другий штих, став. Лопата на плечі. Салдатові набридло. Добув тютюн, узявся скручувати цигарку. Чоловік стояв з лопатою на плечі. Потім він схилив її назад і, вимахнувши з-за плеча, вдарив салдата по голові. Той упав. Ще й ще! Чоловік одяг салдатову шинель, вбув чоботи, акуратно зашнурував халяви, взяв винтовку, підвівся.

Рішучим рухом скинув винтовку на плече й пішов.

Вільно дійшов до вогника. Казанок на двох багнетах. Вогонь весело вбирає вітер. В лісі вільно й вохко. Коло казанка група офіцерів і салдатів. Чоловік перевісив винтовку через руку й підійшов ближче. Двоє сиділо обличчям до нього — знайомі, що стоять у Стеблинці. Один з них, поручик з рудою борідкою, був робив у нього трус і забрав документи і ленінську картку. Третій в офіцерськім кашкеті, в свитині, спиною. Це — шпіон!

Офіцер в свитині схопився на ноги й став з ним віч-на-віч. Водянисті очі дивилися з-під козирка кашкету. Чоловік звів винтовку й вистрелив йому в голову. Потім він кинув винтовку й сказав: «Я гадаю, він не став-би розповідати чогось важливого тут на заставі»...

Відомості про розполог червоних лишилися в пошматованому мозкові полковника Двигубського...

Коли з замордованого вбивця зняли шинелю, в кешені знайшли ленінську картку й два залізничних посвідчення. У внутрішній кешені сорочки знайшли ще одну посвідку, тимчасову.

Тимчасове (замість відібраного)

Цим свідчиться, що С в и р и д Р е н о дійсно службовець №… залізниці й займає посаду диспетчера.

… числа 1919 року, беру в руки шахматного пішака й розглядаю його немудру, круглу голову, розглядаю його пошарпану, обдерту підставку. Це — інвалід. Він уже не на шахівниці цей пішак. Це — офіра. Це пішак з f4, що пав, щоб одкрити шлях до ворожого короля.

Король пав, бо цей пішак поклав своєю головою, щоб одкрити до нього шлях.

ГНИЛИЗНА

Я хочу розповісти одну історію, що скоїлася з моїм знайомим Павліком Явнем. Павлік Явень блондин, невеличкий на зріст, з кніпс-пенсне на спокійному носі, акуратненько вдягнений блондин. Шіммі стоять у нього в шахві, а ходить він улітку в сандалах, бо в сандалах ходять комуністи, а Павло Явень хоче вступити до партії.

Не те, щоб він вірив в те, що має бути комуністичний лад, скоріше він хоче, щоб йому було добре. Він комуніст-індивідуаліст!

Крім того, він хоче мати револьвер.

Намочивши трошки своє русяве волосся, він розчісував його надвоє посередині. «Люсю», — сказав Павло Явень.

«Павліку», — одгукнулась Люся Явень, його жінка, з ліжка.

«Люсю — я йду оце. Прийду годині в п'ятій. Ти будеш удома?»

«О п'ятій»... Павліку, я-б хотіла піти к подругі — вона мене викликала в одній справі». «Гаразд, — одповів Павло Явень. — Отже я повернусь зараз-же після обід. До речи, треба говорити не «к подругі», а «до подруги». Коли ти вже вивчишся розмовляти по-вкраїнськи?»

Павло Явень підійшов до ліжка, поцілував Люсю в душку, Люся закурликала й оповила його шию пухкенькими ручками. Павло Явень ще раз поцілував Люсю в губки, узяв портфеля, поглянув на годинника на руці й вийшов сіньми на двір і на вулицю.

В Павла Явня прекрасна жінка. Мало того, що гарненька, ще й спокійна. Головне, що нікому й на думку не спаде, що вона могла-б його зрадити. Скоріше Дніпро потече на Чернигів.

Павло Явень запалив цигарку й почав міркувати, йдучи під маленьким дощиком. Крапа дощ. О, це був дощ. Він так накрапав уже третій день — це вже було занадто.

Павлік ще раз ізгадав про Люсю. Думки його були прихильно-зневажливі. Жінки всі однакові всередині.

Спочатку доводиться з ними попотягатись — вони кокетують із знайомими й незнайомими й дуже комизяться.

Павлік гнівно згадав, як йому доводилось просити; так, просити! Люсю поводитись як слід з чужими.

Тепер не те.

Тепер вона сама, як кішка, закохана в нього й подекуди навіть трішки набридає йому ревнощами.

На чужих вона не дивиться зовсім. По гостях вона не ходить, вча¬щає тільки до однієї подруги.

Вона розповідає Павлікові про подругу — та живе дуже бідно — инколи просто голодує.

Але грошей вона для подруги не прохає — Павлік раз на завше одучив її від благодійних звичок.

Дощ почав заливати Павлікові за комір. — Треба зайти десь. поснідати, поки дощ ущухне.

Оце Люська, хоч дощ, хоч що, піде до подруги — та живе десь далеко в передмісті — й прийде стомлена вкрай.

Коли вона приходить відтіля, від неї немає діла, як від