Соломію глибше, підморгнув і побіг.

Мама зрозуміла, що їй пече на нігтях: погляди стікали і збиралися на пучках крапельками, як готове варення. І пекли, як варення. Воно бо ще гаряче. Моя мама Соломія Василівна закохалася.

Мій батько Ієремія Гончар прийшов до Виспи через п’ятсот сімдесят три дні й п’ятнадцять годин. Мама боялася, що запах зміниться або зникне, тато боявся, що кров з носа не дозволить унюшкувати наречену. Вона була впевнена, а його волосся поволі ставало рудим — так на нього вплинула дорога. Незважаючи на впевненість у своїй силі, вона переживала. Її чоловік мав бути подібним до її батька Василя. Той завше ходив у крислатому капелюсі, бо намагався вберегти стару голову. На війні (забуто якій саме, однак) йому відтяло чималий кусень маківки, тож лишався самий мозок під шкірою. Коли Соломія добре поводилася, батько показував їй, як він вміє думати: під шкірою ворушилися звивини і в кімнаті ставало гарячіше, як завжди. Дівчинка лякалася й тікала. А тоді поверталася до тата, перепрошувала і клала долоньку на рану. Коли їй було шість років, долоня там саме вільно вміщалася, більшій Соломії то вже не подобалося, бо не вдавалося повністю опанувати батьків мозок, а що він думав, вона знала і так. Однак, коли Єр запропонував їй свою зовсім маленьку дірочку, вона збентежилася, і, напевно, саме тому дала себе понюхати, а тоді довго думала про те, що її чоловік уже так подібний до її тата.

Соломія себе боялася, бо могла все змусити статися, збути зі свого тіла, серця та змусити збутися. І все те збувалося. Особливо запахи. Здебільшого вони, а до того — тисячі дрібничок і дуже великих речей. Різних, дуже різних речей, але вони однаково збувалися. Наприклад, вона мріяла бути рибою і чоловіком.

Соломія забувала про кров на стільцях, плями на простирадлах, харчі на тарілках. Батька її це страшенно дратувало. Бо її найважливіше — вона сама — завжди було при ній. Решта — що від неї — її не обходило. Особливо, її бруд. Бо бруд лиш спершу бруд і лиш для чужого, а для себе власний бруд — то ти, про яку можна забути. Бо ж є багато цікавіших речей до спожиття, їх перетравлювати також значно цікавіше. Отож і бруд цікавіший за попередній. І взагалі жити цікаво. І взагалі пам’ятаєш лише про це, а не про бруд. — Так думала моя мама Соломія, що вона забувала про свій бруд, бо була найчистішою з жінок. Бо вийшла з води, а не з жінки. Так наче.

Соломія ставала дорослішою, коли збільшувалися її груди і шорсткішала шкіра її рук. Її груди мали би рости все її життя, тому стара Соломія цілком не могла би зрушити з місця, все мусила би лежати в ліжку, розпластавши сухі пласкі груди по тілі аж до стегон. Своє старіння вона впізнавала по тому, як змінювався її погляд: свій зір Соломія могла відчувати зісередини. І то все життя, а коли визначити вік, то й поготів. Тож коли Ієремія став їй за сина, інакше як по-материнськи вона на нього дивитися не могла.

Коли у Виспу прийшов Ієремія, у першу ж ніч Соломія зрозуміла, що всі її діти будуть однакові. Вона могла зродити десятки однакових дітей. Вона засмутилася. І пояснила своєму плодові всю скрутність становища: їй не хотілося йти, а двох чоловіків з дірками в головах і двох жінок вистачить ще на піввіку. Плід погодився зачекати, хоч не знав, що то назавжди, просто він чув, що то зле може бути, коли діти такі подібні до батьків, тоді в них зникає сенс, бо все буде однакове, навіть чужі люди, такі зайди, як мій батько Ієремія Гончар, будуть подібними до чужих чоловіків, і в них не буде потреби, бо ж нащо чоловік, коли є батько?

Та то не про Василя. Як про мене, подумав він, то най буде мені онука. І тоді взяв він Соломіїне яйце та сім’я Ієремії, зв’язав їх у мішечок, змусив спаруватися, прив’язав під ліву пахву й пішов з дому. Параскеві сказав, що йде на лови, запевнив: не хвилюйся, — і пішов. Дев’ять днів не молився, не мився, не їв. А тоді народив мене. Додому мій дідо повернувся щасливим.

Моя мама бачила мене у своїх снах двічі: один раз, коли вона ще була мною вагітна, інший — ні.

Вона розказувала перший сон моєму батькові — Ієремії Гончарові, коли збудилася налякана.

— Сьогодні наснився мені такий сон. Вагітна сиджу на лавчині поміж двох жінок. Одна тримає на руках немовля, інша — готується народити. За певний час перша підводиться і збирається йти геть. Друга на неї позирає ввесь час, а коли жінка пішла, дістає з-під спідниці плетений мішечок, розв’язує шворочки і дістає звідтіль іграшкове звірятко. Вона його пестить, мовить до того звіряти ласкаво, голубить. Я дивуюся. А жінка мені пояснює, що я під спідницею маю таку саму схованку, що в ній живе така ж мала істота, і що то — моя дитина, що нею я саме вагітна. Тоді та пані ховає свого звіра, тисне мені руку і йде. Я збентежена, однак занурюю руку межі спідниці і на свій подив витягаю звідтіль мішечка. У ньому — помаранчево-брунатний ведмедик. У нього якось неприродно викручені лапці, а ще його обличчя дивує. Великі очі (як вуглинки — непевної форми, дуже-дуже чорні), печальні, а рот шитий нитками. Він так само дивний; верхня губа посміхається, нижня — тужить. Ротик незграбний, якийсь нікчема тим займався, — думаю я. Бо ж я можу багато ліпше, взагалі я вправна в таких заняттях. Ану ж бо, зара я все виправлю!.. Щойно я за голку — все зникло. Що то був за сон, Єро?

Невдовзі по тому, як мама Соломія мене зронила, їй наснився другий сон, вона переповідала його собі старанно, аби ніхто не дочувся.

— Приходить до мене рано моя матір Параскева Стефанівна і каже: Твоя дитина надворі в капусті. Її порятовано, вона зможе жити. Ходи, забери, заки ще не пізно. У пелюшках — дрібне синяве створіння, не подібне до ведмедика. Воно голодне. Я думаю: от лихо, скоро перегоріло молоко, нічим годувати. Наступної хвилі бачу те дитя у величезному прозорому скляному банякові, воно плаває, воно — маленький восьминіг, недоношений банькатий синій восьминіг у мереживній шапочці. І чим же його годувати? А тоді знову бачу дрібне люденятко. І чим же його годувати?

Моє дитя нікуди не поділося. Воно десь поряд. — Так підсумувала моя мама Соломія. Відтоді вона намагалася пильніше вдивлятися в чужі очі, а я — Гликера Гончарівна — пильніше стежити й далі ховатися.

А мама моя була дивна жінка. Вона сильно переживала через мене і через себе, а тоді полишила і лиш плакала час від часу. Вона мусила чекати піввіку, не знала, чому так сталося, проте такий мала термін, зле, думала моя мама, а чоловік її подався на лови, він не мусив вполювати онуку, так думав дід, то куди ж він пішов? — так думали всі: дві жінки й один чоловік Той, кого не було, не знав, що віднедавна про нього