— Ні. Вона тільки дивувалася, чому тебе немає.
— Мамо, я все владнаю.
Вона відступила на крок. Недовірливо примружилась:
— Та ти ж нам брехав цілий місяць. Прикидався, що йдеш до школи, а сам…
— Я був удома, мамо. Не тинявся по казино, не сидів у підвалі. Не спускав гроші на автомати.
— Обіцяй мені, що завтра підеш до школи!
— Обіцяю, — він навіть не затнувся.
* * *
Він поставив будильник на шосту й за годину встиг зробити кілька найважливіших справ. Відправив останньому клієнтові пароль до його нового собаки, зайшов у розплідник, узяв двох аліментних щенят. Яскравого, схожого на сетера, майже цегляно-червоного, назвав Крас. Другого, пухнатого й білого, хотів назвати Умка, але передумав і прописав у рядку імені: Спартак. Витратив хвилин двадцять, навчаючи обох відгукуватись на імена. Навчив; тепер вони мчали до нього по зеленій луці, висолопивши язики, у захваті підкидаючи на бігу задні лапи, варто було набрати в командному рядку: «Крас! Спартак!»
Йому жаль було їх, але справи — головне. Нехай учаться розважати себе самі; Арсен закрив «собачу» програму й цілком зосередився на справах Міністра. Створив на своєму акаунті нову особистість, підкреслено позбавлену індивідуальності, натяг чорну маску на типове лице манекена й послав з візитами. Туга калитка на поясі свідчила про платоспроможність.
Новостворена особистість обійшла одну за одною три адреси. Після третьої розмови калитка з пояса фігури зникла. Підходила восьма ранку. Арсен закрив гру, вимкнув комп’ютер і вийшов снідати.
Батько підвіз його до порога школи. Не докоряв, і взагалі здавався неуважним і замисленим. Арсен з важким серцем зайшов у шкільний вестибюль: його дивувало, що сотні людей готові марнувати безцінний час так бездарно й нерозумно.
Він висидів чотири уроки. Потім тихенько взяв у гардеробі свою куртку й, закинувши на плече напівпорожній рюкзак, вийшов надвір.
Сьогодні п’ятниця.
Його однокласники курили на лаві, ні від кого не ховаючись, на землі стояли порожні пляшки з-під пива. Він попрощався й, не озираючись, поспішив до метро.
Дуже зручно — всього одна зупинка від дому. І жодних пробок.
Повернувся ключ. Клацнув замок. Арсен одразу зрозумів, що вдома хтось є — хоч і мати, й батько в цей час повинні працювати. У передній пахло чужим одеколоном і трохи — встояним тютюновим духом. Арсен одступив до дверей, однак уже через секунду побачив на полиці для взуття батькові черевики й мамині чоботи. А кімнатних туфель не було. З кухні чулися приглушені голоси…
— Хто там?
Через секунду мама була вже в передній.
— Арсен?! Чого так рано?
— У нас скасували останні три уроки, — сказав він, не замислюючись.
— Правда? Чи подзвонити класній керівничці?
— Ну, подзвони, — він починав нервуватися. Усе йшло не так, як було задумано. Час спливав. А ще ж так багато треба зробити — до вечора. До Асамблеї.
У дверях кухні з’явився похмурий батько. Теж не поїхав на роботу. Цікаво, чому.
— Я перепрошую, мені треба дещо…
Він зайшов у свою кімнату й завмер на порозі. Там, де вранці стояв монітор, тепер блищала чисто витерта стільниця.
Арсен нахилився. Системного блока теж не було. Під столом ще не встигли прибрати — там сірими клубочками лежав пил.
— Нам треба серйозно поговорити, — почав батько в нього за спиною. — Це, звісно, надзвичайний захід… Але в нас не було іншого виходу.
— Де мій комп’ютер?!
— Ми його продали, — сказала мама, і відразу чомусь стало ясно, що вона не бреше.
У Арсена потемніло в очах. Його диск. Його жорсткий диск. Він ніколи не зберігав паролів… Наче відчував. Але його файли… Його програми…
— Ви відформатували диск? — запитав він пошепки.
— Покупець сказав, що відформатує сам. Що там у тебе? Іграшки?
Без паніки, сказав собі Арсен. Дані по собаках у мене на флешці. Особистість Міністра зберігається на сервері гри. Імовірність, що той, хто принагідно купив старий комп, зрозуміє, що саме попало йому в руки… украй мала. Проте існує.
— Слухайте, — Арсен облизнув губи. — Ще не пізно. Поверніть його. Якщо треба, я доплачу, — він аж зрадів з правильної ідеї. — Мені потрібний мій комп’ютер. Ви не розумієте, що ви зробили.
— Ні, ми розуміємо, — батько дивився повз нього. — Ти божеволієш. Є тільки один спосіб зіскочити з цієї голки — кинути зразу!
Батько раптом ступнув уперед і взяв Арсена за плечі:
— Послухай, синку. Так багато гарного в житті. Кіно, книжки, дівчата… Ковзанка… Хочеш, на ці канікули поїдемо в Париж? Я забронював готель на нас трьох. Ти ж хотів у Париж?
Арсен вивільнився:
— Мені потрібний мій комп. Терміново.
— Ти його не одержиш, — батько жестом зупинив маму, котра хотіла щось сказати. — Це наше останнє слово.
— Телефон клієнта?
— Що?
— Телефон того, хто купив мою машину?!
— Арсене…
— Що ви зробили! — він зрозумів, що втрачає владу над ситуацією цілком і остаточно. — Що ви…
Він кинувся до дверей. Батько спробував його втримати, Арсен вирвався з несподіваною силою. Мати відсахнулася.
— Ти бачиш?! — закричав батько. — Ти бачиш, що з ним діється! Він несамовитий!
Арсен схопив з вішалки свою куртку.
— Арсенію, стій! Ти нікуди не підеш!
— Я піду! — тепер він верещав, мов дитина. — Я піду! І ви одержите, що хотіли!
— Стій!
Батько був сильніший, проте він не уявляв собі Арсенової рішучості. Чотирнадцятилітній підліток, доведений до розпачу, може стати сильним, як загнаний у кут пацюк. Арсен вирвався, обірвавши застібку на куртці, і вилетів на сходовий майданчик.
Батько не став його доганяти.
* * *
Надворі йшов сніг. Од вітру зразу ж навернулися сльози. Арсен біг, на ходу марно застібаючи куртку, намагаючись себе переконати, що не плаче, просто вітер і сніжинки б’ють в очі. За кого вони його мають — за дебіла? За шмаркате маля?
Блискавка на куртці зламалася. Були ще кнопки, якими Арсен давно не користувався — металеві блямби, тугі й незручні. Зрештою, зійде й так. Не вмирати ж од запалення легенів батькам на зло?
Незабаром він засапався й перейшов на крок. Він давно не бігав, не грав у футбол і не катався на велосипеді — тут батьки мали рацію. Фізична сила витрачалася швидко, однак душевна рівновага, здається, помалу відновлювалася.
Він заклацнув на куртці всі кнопки — від зусиль подушечки пальців аж почервоніли. Треба знайти Інтернет-кафе. Якнайдалі від дому. Щоб батьки не могли його знайти.
Отямившись, він витяг з кишені мобільник і вимкнув. При думці, як батьки його шукатимуть, дзвонитимуть і чутимуть «абонент недоступний», йому на секунду стало їх шкода. Та тільки на