бо дома в них було велике прання. Багато селян влаштовують собі тоді й щорічну купіль у морі, тому такий день для них — мов свято. І люди, й коні однаково раді: візники хвацько стоять на підводах, бажаюча показати дівчатам, що не бояться води, й батогом та криком підганяють упертих коней. Коні форкають стають дибки, кидаються вперед, б’ючи копитами, й здіймають цілі водограї срібних бризок. Тоді візника вивертають із воза білизну просто в море, і до неї беруться жінки з праниками. Вони верещать, підкасуються все вище, та дарма, однаково поділки геть мокрі; врешті жінки перестають зважати на спідниці й заходжуються плескати праниками по небілених простирадлах і сорочках, аж виляски йдуть. Плескіт стелеться по воді, відлунює багатократно й зливається в одне з осяяними сонцем брижами.

Ось котрийсь із тих, що приїхали підводами, поспішає берегом, зникає на хвилю за кручею, а тоді знову виходить, уже роздягнений. Він легко, мов дикий звір, перестрибує через кущі рідкої трави й біжить гладеньким піщаним берегом до води. На обмілині вода навколо нього піниться. Ось він кидається вперед, пирхає і, широко загрібаючи руками, пливе в море.

Вода за ним знову влягається, стає сливе невидима на око, така вона прозора й чиста. На ясному, поораному рівчаками дні гойдаються химерно позаломлювані сонячні зайчики, стрибають у шаленому танку: якийсь хаотичний бляск і мигтіння. Якщо лежати на березі й пильно дивитися на них, то здається, що й сам ти починаєш гойдатися.

Дами в купальні виставляють прапорець на знак того, що не можна йти берегом. Трьом невеличким товстулям з місцевого панства навряд чи треба було так запопадливо дотримуватися нових правил пристойності, бо перехожі тільки мимохідь зиркають на купальню й простують далі берегом, що споконвіку був найкоротшою дорогою між рибальським висілком на розі острова й містечком.

— Ти ба, висить прапор! — простодушно дивуються перехожі й спиняються на хвильку, щоб доскіпатись, у чім річ. У куточках їхніх очей ховається сміх. — Ну, та вже нащось його вивішено!

Три дами обережно виходять на берег. Вони в чорному купальному вбранні, геть обшитому мереживом та ще бозна-якими прикрасами. Це зовсім нова мода — з власної волі лізти одягненому у воду, і всі люди повитріщалися на дам, що боязко дріботять по піску. Раптом вони спиняються, скуті страхом, і, мовби на команду, стискають докупи коліна. Тоді повертаються і, зойкаючи, тікають назад до купальні. Якийсь моряк з містечка починає роздягатися просто перед дамами. То Нілен, що недавно повернувся додому після трирічного плавання навколо світу.

Час у нього не купований, та й вода на батьківщині, видно, йому сподобалася, бо минає добрих півгодини, поки він знову вилазить на берег. Одягаючись, моряк замислено дивиться на прапор.

«Що за біс? Може, то карантиновий знак?» — дивується він.

Тоді неквапом береться по східцях купальні, застібаючи шлейки, й читає про заборону проходити пляжем, коли вивішено прапорець. Минає хтозна-скільки часу, поки моряк дотямлює, що до чого. Нарешті він лізе вгору кручею.

Обережно прочиняються двері, і три цнотливі полонянки визирають надвір, тоді вибігають на пісок, трохи налякані небезпекою, а може, збентежені своїм жалобним убранням, що здається таким мертвотним проти довкружнього сонця, бляску й наготи. Раптом вони знову починають метушитися, зойкають, кидаються в море, падають, підводяться й б’ють руками по воді, як наполохані кури крильми. Той плюгавий моряк з’явився знову і йде просто на них. Біля води він спиняється й удає, ніби чогось шукає. Нарешті він таки йде собі і більше не вертається.

Берегом плентають літні огрядні жінки з кошиками й клунками. Вони йдуть до міста торгувати, босі але завбачливо запнуті вовняними хустками. Більшість їх я впізнаю: вони лишилися такі самі, як були колись, за мого дитинства, час їх нітрохи не змінив.

Одна родина вже виполоскала білизну. Господар складає на віз останнє плаття, тоді поправляє упряж, а дві дівчини тим часом роздягаються, сховавшись за возом. Вони трохи бояться води, тримаються на мілині і, зойкаючи, ляскають одна одну мокрими руками. Господар вилазить на віз, запалює люльку й спокійно та пильно роздивляється на дівчат, мов на пару їздових коней. Нарешті відводить свій пильний погляд і дивиться на море.

— Скільки ж тут води! — гукає він дружині свого сусіда Гольма, що пере білизну, в самій сорочці стоячи у воді, де віддзеркалюються її незвичайно товсті ноги.

— Еге, — весело відповідає вона й випростує своє огрядне тіло. — Дякувати богові за всю цю водяну щедроту. Та ще як вона помагає декому трохи скинути сала, бо від роботи воно, хай йому дідько, ніяк не тане.

Її велике пітне обличчя сяє з радощів, вона сміється до сонця й озирається навколо на тих, що купаються. Мені вона видається незграбною водяною істотою, що втішається власними невдалими спробами прибрати людську подобу. Сонце сміється їй у відповідь, його проміння золотить воду просто перед нею, грайливо вистрибує на її величезному животі, — достоту наче то підвівся з моря новий родючий світ.

А навколо, проти синього моря, проти смарагдової смуги води коло берега й проти чистого, дзвінкого повітря, видніють постаті голих людей, вони стрічають на собі чужі погляди, й гаряча кров заливає їм щоки. Повітря пестить їх, сонце закохано золотить їм тіло, робить із них осяйні іскри, від сонця народжені. На тлі навколишньої краси люди, що пустують і бавляться в морі, самі здаються світлом і теплом, повітрям, землею і водою, з’єднаними й злитими в єдиний злагоджений організм. М’язи й пружні груди — це скупчення сонця; а чи взагалі всі дива світу, знані й не пізнані, з усіма його таємничими силами на додачу, не є вибухівкою, тисячократно ущільненою в цій невеличкій пластичній загадці — в людині, яку сонце витворило на свою подобу?

На загал простих мешканців провінційних містечок вважають звичайно за сірих, тихих, незначних. А все ж серед них дехто наче зв’язаний корінням із самим пеклом; але буває, що вони вибирають інший шлях і тоді сягають зеленим віттям аж до неба. А втім, таке можуть помітити лише діти. Багато людей, що в дитинстві викликали в мене жах чи захват, ще й досі ходять по березі; бігають там і їхні нащадки. В них спокійні, незворушні обличчя, але за їхнім спокоєм прозирає те, що може отруїти життя й теперішнім дітям.

Дитячий розум незвичайно вразливий, усі мої найяскравіші враження походять із тієї пори. Ох, скільки тоді було велетнів — людей, що ненастанно божилися, їли страшні, отруйні речі й доконували казкових подвигів. Вони населяли каменярню й пристань, лежали в піску, кололи каміння,