Мартін Андерсен-Нексе Довічний раб

Матіс Лау був єдиний син у родині, яку рано виснажила тяжка праця. Коли він знайшовся, мати мала сорок два роки, а батько цілих п’ятдесят, і з’явився він не як дар божий молодому життєрадісному подружжю, а швидше як запізніла милостиня людям, що їх уже почала лякати старість.

На всіх дітях чималою мірою позначається вік їхніх батьків; якщо діти народжуються пізно, то для них це не велике щастя. Матіс своєю появою забрав у батьків останню снагу — щоправда, й раніше вони були не вельми завзяті. Зате Матіс мав завзяття за всіх трьох, хоч важко радіти з життя, коли мати вічно стогне, а в батька очі на мокрому місці.

Вони не розуміли, чому син такий непосидющий, і намагалися вгамувати його: забороняли то те, то інше, не дозволяли писати вуглиною на стіні своєї ветхої валькової хатини чи стукати по незугарному столу з нетесаних дощок; адже дітвак гамселить усім, що тільки попадає в його чіпкі руки. Як майже всі батьки, вони цінували бездушні речі більше за живу дитину, і маленький Матіс скоро переконався, що в цілому світі нема такої нікчеми, як він. Адже тільки з батьківської ласки він залишився живий після того, як зламав зубок у граблях чи порвав кілька вічок у старій рибальській мережі. Він боявся, що за такий злочин з нього шкуру спустять.

Правда, батьки не щодня його лупцювали і часто давали втямки, що цього разу дарують йому, але страх, Що його битимуть, темною тінню висів над хлопцем протягом цілого дитинства.

Матіс рано почав допомагати в господарстві і нітрохи тим не журився. Тільки любив бути сам. Тоді з кожної роботи він собі влаштовував цікаву розвагу, і все аж горіло в його руках. Натомість при батькові й матері кожна праця видавалась йому неймовірно тяжкою, так само як і їм.

І все-таки з Матіса був добрий шибеник. Замість сидіти в школі, він волів вештатись коло моря й дізнався багато корисного, що мало йому знадобитися, коли він вирушить у світ. А Матіс тільки про це й мріяв. Поки що серед інших хлопців рибальського висілка він не пас задніх, і батьки жахалися, як чули про синове шаленство й витівки.

Батькам дуже подобалось, як на дозвіллі хлопець сидів коло вікна з грифельною дошкою в руках. Тоді він був у них на очах, менше виголоджувався, та й одягу так не дер. А як, бувало, до хати навідувався хтось чужий, Матіс мав показувати гостеві, як гарно він пише й читає. Може, в такий спосіб батьки хотіли винагородити себе за те, що самі ніколи не вчилися. В кожному разі, вони дуже зраділи, як одного дня син прийшов зі школи й заявив, що під час конфірмації він стоятиме перший.

Після конфірмації його однолітки розлетілися хто куди, бідацькі діти рано готові в дорогу; і завше на узбережжі велося, що хлопці покидали рідне гніздо, тільки-но священик казав, що вони вже не діти. Хто почувався на силі — вирушав у далекий плав, інші шукали собі місця в столиці чи деінде на острові, аби лиш не сидіти вдома. І тільки недотепи лишалися, одружувались і трималися батьківської ниви. Отже, здавна на узбережжі було два різновиди людей: одні замолоду вирушали в море, тоді повертались і ставали рибалками, а інші переймали на себе дідівщину й обробляли землю.

Матіс уже дитиною ноклав собі, як настане пора, вирушити в море. Він хотів заплисти далеко, на бездонну глибінь, де не буде батька й матері, що метушаться на березі, відлякуючи його від води, як квочка курча. Дроте вийшло так, що він лишився вдома й дедалі більше працював замість старих батьків. Як тільки він заводив мову, що хоче піти з дому, вони чіплялися за нього тремтячими руками. Батько водив його по маленькій садибі, наче то був родовий, маєток, і благав не кидати без догляду землі. А мати улесливо запевняла його, що не одна дівчина в селищі ночей через нього не спить. Хіба серед них не знайдеться гарненької, з посагом у кованій скрині? Аби тільки він лишився вдома!

Матіс подумки все те посилав до дідька. Хатина їхня була така стара, що годилася хіба на дрова, а дівчата, яких він ніколи не бачив, вабили його дужче, аніж знайомі. Він рвався у світ, туди, де великі просмолені дубові колиски гойдалися на хвилях, пливучи з одного порту до іншого!

І вирватися було не важко. Часто, як Матіс, наловивши в морі тріски, підпливав до вітрильників продати її, капітани пропонували йому найнятися; лишалося тільки пересісти на вітрильник, а його старенького човна хвиля прибила б до берега. Та як доходило до діла, він щоразу відступав. Не міг залишити самотою своїх старих батьків.

«Почекаю, коли вони помруть», — міркував собі хлопець, налягаючи на важкі весла.

Матісові завше легше було вирушити в море, ніж плисти назад, і він добре знав чому: вертатися додому його змушував гіркий обов’язок. Хлопець не йодував синівської любові, його не гріла думка, Що він працює для старих батьків, бо вони, користуючись своїм правом, зав’язали йому світ. Він був не від того, щоб смерть забрала їх, увільнивши його від клопоту, але йому ніколи не спадало на думку покинути батьків самому.

Так він і жив: лагодив рибальську снасть і обробляв клаптик землі замість старого, хворого на подагру батька, але все те безрадісно, аби тільки прохарчуватися. За матір він доїв двох кошлатих корів, сік поросяті кропиву і двічі на рік їздив до міста сплачувати податок. Така буденність не додавала йому бадьорості; він став відлюдькуватий і оспалий.

В одному він не піддавався: твердо поклав собі не одружуватись. Як батьки вже повмирають, він стане вільний, що той птах, і піде, куди сам захоче.

Родина Лау походила з Лаугора, віддаленого за милю від узбережжя. Хутір належав Матісовому дядькові Гансові Лау, а позаяк він єдиний у родині мав хутір, то решта всі вважали його за старшого. Він був пихатий, ні на кого не зважав і дозволяв собі не раз таке, чого інші Лау не зважувалися робити, бо дотримувалися добрих звичаїв, як то й випадає простим людям. Він був бабський дурисвіт, полюбляв грати в карти, але його вбогих родичів захоплювали й ці великопанські нахили.

Зрештою, хутір той не був ані великий, ані дуже добрий: майже саме каміння. А проте хоч який, але хутір, і всі Лау пишалися тим, що вони хуторяни. Навіть в очах Матісового спрацьованого й хворого батька світилася та пиха.

Ганс Лау був уже літній чоловік, а що він не мав дітей, то всі родичі думали-гадали, кому з небожів дістанеться хутір. Кожна сім’я мала свої поважні підстави вірити, що таке щастя випаде їй, і потихеньку готувалася до нього. Тому всі Лау не зналися з інши-ми бідарями й трималися так, наче були багатії, тільки одяглися в лахміття, проте будь-коли можуть його скинути. Люди казали про них, що вони пнуться в пани.

Якось Ганс Лау