обов’язок відповісти на нього. Якщо тільки зможу, бо часом мені здається, що ці гроші дісталися мені за найгероїчніший вчинок у моєму житті, а часом — що я здобув їх убивством.

Чи знав ти Ярла, мого єдиного щирого товариша з молодих років? Навряд. Ви ніколи не зустрічалися; ми з тобою мало бували разом у ті часи. То був чудовий взірець справжньої людини: високий, дужий, гармонійної будови, врівноваженої розумом. Ми заприязнилися в такому віці, коли великі проблеми життя не дають спокою. Ми взялися розв’язувати їх з юнацьким запалом, разом відкидаючи один по одному всі забобони, аж поки стали зовсім вільні від них, і тоді спізнали радісну свідомість, що опинилися віч-на-віч зі своїм „я“.

Звісно, ми часто говорили про те нове, незвичайне почуття й раділи, що зможемо померти без жадного страху. Майже всі люди заламувались, як наставала їхня смертна година. Я вибачав цю людську неміч — може, тому що сам був слабкої вдачі — і пробував пояснити її тим, що як людина фізично наближається до смерті, то й дух її теж починає руйнуватися. Проте Ярл добачав у цьому просто людську мізерність і боягузтво й казав, що я теж порохнявий усередині.

Одначе йому першому судилося стати на спит.

Як тобі відомо, ми, разом вирушили в Трансвааль: я — в пошуках щастя, а він, багатий бувши, — в пошуках нових вражень. По двох роках Ярл захворів на якусь дивну хворобу, що за кілька місяців обернула його в тінь. Він був упертий і, не слухаючи лікаревих попереджень, довго не хотів лежати в постелі, щоранку в певну годину змушував себе вставати, одягався, і якийсь час справді здавалося, ніби його наполегливість подолає хворобу. Та одного дня вона все-таки його скосила: Ярл ліг і більше не вставав.

Коли біль не дуже долягав йому, він звичайно бадьорився, спокійно говорив про недалекий кінець і збирався довести, що можна й померти з тими самими переконаннями, з якими жив. Але взяв з мене обіцянку, що я дістану йому револьвера, бо в гіршому разі не хотів допустити, щоб тілесний розпад зробив з нього дезертира.

Поступово нам обом стало ясно, що немає ніякої надії на одужання. Болі дужчали, та ще гірше йому було, як вони стихали: жорстокий біль будив у ньому колишню волю і бодай гірке усвідомлення, що він таки живе. А після тих нападів він лежав у тупій розпуці, не зважуючись глянути в очі ні життю, ні смерті.

Я пробував, як міг, підтримати його веселою балаканиною про се й про те, але одного дня він заявив мені:

„Завтра принесеш мені револьвера“.

Револьвер був у мене з собою, і він, гірко всміхаючись, завважив, що я, мабуть, радий здихатися його, але раптом змінив тон:

„Пробач мені, друже! Бачиш, який я став мізерний! Часом усе в мені кричить, що я маю жити… жити за всяку ціну… Жебраком, калікою, моральним виродком, ким завгодно, аби тільки жити!.. Для нас-бо з тобою нема іншого життя, крім цього, — сказав він у своє виправдання, граючись револьвером. — Ну, почекаю ще трохи. Але обіцяй мені… обіцяй, що натиснеш на гачок замість мене, якщо сам я стану надто жалюгідний. Ти тільки виконаєш мою волю, бо ж я прошу тебе про це тепер, при повному розумі і твердій пам’яті“.

І мені довелося пообіцяти.

Протягом кількох дальших тижнів йому ще погіршало. Та якось я зайшов до нього й побачив, що Ярл читає, — очевидно, він почувався трохи краще. Він шарпонувся, наче хотів сховати від мене книжку. То було євангеліє.

Ярл неприязно глянув на мене, очевидно, гадаючи, що я візьму його на глузи. Та я найменше був схильний глузувати.

„Слухай, — мовив він трохи збуджено. — Хіба не дивно, що люди ось уже майже дев’ятнадцять віків знаходять утіху в євангелії і помирають щасливі, відносно щасливі, з певністю, що воскреснуть до кращого життя? Знати, що, може, мільярди людей померли з такою вірою, і вважати, що то брехня!“

Я міг би нагадати йому всі його власні аргументи, але не мав бажання.

„От бачиш, — провадив він, добачивши згоду в моїй Мовчанці, — щось та має в цьому бути? Не слабість навертає мене до такої думки, дух мій живий і при повній силі, хоч тіло й змізерніло. Ми з тобою помилялися: Душа не упокорюється давнім забобонам, а тільки узброюється до своєї мандрівки самотою, вже без тіла!.. Лікар каже, що я проживу ще два-три місяці, от я й використаю цей час, щоб узброїти душу. І болі допоможуть мені, нарешті я матиму з них не саму тільки муку“.

Через кілька днів мене раптом викликали до нього. Виявилося, що Ярлові спала божевільна думка одружитися з своєю служницею-муринкою. Він не сказав мені всього навпростець, але я збагнув, що за цією останньою спробою смертельно хворого вчепитися за життя ховається відчайдушна надія залишити по собі нащадків. Отже, він не цілком покладався на потойбічне життя, а може, хотів відкрити собі обидва шляхи!

Висловивши мені своє бажання, він знепритомнів. Я сидів біля смертного ложа свого єдиного товариша такий пригнічений, що годі й сказати. Он як важко померти з гідністю, навіть йому! Як він принизив свій дух. мій гордий товариш! І мене жах поймав, що він може впасти ще нижче. Чи не краще виконати свою обіцянку, не дати йому випити до дна чашу ганьби?

Я озирнувся: револьвер, мабуть, навмисне прибрано з-перед очей. Врешті я знайшов його на самому дні в шухляді нічного столика. Він був ще наладований.

Я приклав револьвера до його скроні. Ту мить Ярл розплющив очі й усміхнувся до мене. Він, либонь, здогадався, що я хотів зробити, в кожному разі, підняв руку, наче бажав відхилити мене. Та було вже пізно…

Я вклав револьвера йому в руку і вийшов.

Тоді я знав, що вчинив слушно. А тепер уже не знаю. Знав також, що він зрадив найкращі поривання нашої молодості. Тепер і цього не відаю. Може, треба бути молодому, щоб покладатися тільки на себе самого? Може, правда не одна, для кожного віку своя? Я вже нічого не знаю, однак припускаю все.

Але як же то чудово знати напевне — байдуже що; і я вважаю, що немає нещаснішої людини, як надто досвідчена в житті… Ось де взялися мої гроші, я їх успадкував по Ярлові. Чи треба казати, що я й гадки не мав про його духівницю?»

Довго мовчали панотець з дружиною, вдаючи, що кожне чимось заклопотане.

— Ну? — трохи нетерпляче озвалася нарешті дружина.

— Тобі вирішувати, — стиха відповів панотець.

Тепер, коли брата не стало, він не почувався на силі повставати проти заведеного ладу. Завше і все вирішувала дружина. Він тільки хотів, щоб і в цьому випадку вона взяла на себе відповідальність.

І паніматка пристала на це зі спокійним сумлінням. Дядькові гроші дали змогу Карлові закінчити університет, до того ж він вивчав теологію. Либонь, цим питання про спадок вирішилося найкраще. В кожному разі, ніхто з них не добачав