- 1
- 2
Мартін Андерсен-Нексе Хліб (Випадок, що стався в Гранаді, але міг статися будь-де)
В інших місцях давно вже день, але в Гранаді сонце встає пізно — заважають гори. Аж ось воно визирнуло з-за глетчерів Сьєрри-Невади, і гранадійка прокинулась. Вона потяглася, злізла з високої постелі на стільчик, а тоді на підлогу й заходилася давати лад своїм кучерям та пудрувати борошном щоки. І не встигло місто взятися до справ, що їх учора відклало, як тіні зовсім покоротшали. Коли сонні господині й розпатлані служниці посунули на ринок купити, що треба на цілий день, селяни з долини вже побували там і привезли на ослах овочі перепродувачам та м’ясо м’ясарям. Ранковий потяг з Малаги достачив каракатиць, невеличких акул, бокоплавів, що тут їх мають за креветок, однобічку, черепашок та інші дарунки моря — всі разом під спільною назвою «риба». Там, де сонце просотувалося крізь шпари в дерев’яних ятках, воно осявало мерехтливу луску й перламутрові черепашки, піраміди жовтих і зелених динь, багрянисті помідори, гранати, стручки перцю, золотаві помаранчі й блідуваті цитрини, а ще вигравало на гронах винограду — на ясних, як алебастр, і на темних та лискучих, як голе тіло муринове. Була середина січня, і вночі вдарив мороз. Крамарі не поспішали, нечисленні покупці ходили з місця на місце й більше цікавились новинами. Сонце ще не зігріло їх як слід. Широкий ринковий майдан швидко перебігла якась сеньйорита, а за нею назирці подибала пильна матінка чи, може, нянька; вбогі жінки стояли навколішки таки на вулиці й роздмухували вуглини в жарівнях. Однак сонце піднімалося дедалі вище, і скоро на ринку вже стало людно й гамірно — місто ожило. Крамарі захвалювали свій крам, покупці торгувалися, люди то збивалися в купи, то кудись проштовхувалися, про щось питали через голови інших і так само діставали відповідь. Зустрілися дві жінки й поцілувались за андалузьким звичаєм. — Господи Ісусе й пресвята богородице! — вигукнув продавець риби, що стояв неподалік. — Може, й мене котра поцілує? — Та можна, якщо ти скажеш, яка давня твоя риба, — відповіла одна з жінок. — Хай тобі дідько, поторочо! Вона не давніша за твою бридку пику! — Ану забирайся геть, дурню! І нехай твою рибу поховає товариство опіки над убогими, бо від неї вже дух пішов! У натовпі сновигали босоногі хлопчаки й вигукували: — Двадцять цибулин за сентимо! — Три цитрини за десять! — вторувала їм перепродувачка овочів. Сонце й небо. І куди глянь — овочі: свіжі, соковиті, барвисті. І скрізь кишать обідранці, змагаються між собою, як голодні пси, коли трапиться нагода заробити який гріш на хліб. Нещасливі коханці життя, вони жадібно чіпляються за нього, а воно відвертається, немов багата кокетка, вони женуться за ним, а воно глузливо сміється й не дається їм у руки. Ці злидарі прийшли сюди не купувати, а спробувати щастя. Вони приходять щодня, сині з холоду, худі з голоду, проте в їхніх очах світиться іскра надії. Але та надія щоразу їх зраджує. Біля входу на ринок стоїть жебрак і тримає в руках кілька поганеньких цитрин. Він смикає ошатно вбрану жінку за спідницю і благально каже: — Купіть, будь ласка! Тоді мені буде на хліб. Я такий голодний! — Не смикайте мене! — відказує жінка. — Я й сама куплю, що мені треба! — Вона ображено згортає широкий поділ і йде далі.У кінці яток з рибою коло продавця каракатиць стояв чоловік з двома великими кошиками хліба. Кілька хлібин він розіклав просто на землі, щоб приманити покупців, і вдоволено роззирався навсібіч. Час від часу він брав у руки дві хлібини, підносив їх над головою, мов корогву, й рушав у натовп, вигукуючи: — Хліб! Десять сентимо за велику хлібину! Хто купить… — …стрічки! — підхопив продавець стрічок з вулиці. — П’ятнадцять ліктів за безцінь! Агов, дівчата! — гукнув він двох бабусь. — Прив’яжіть своїх коханців барвистими стрічками! Ох, які ж гарні стрічки! — Хліб кращий! Він — благодать бідних! Десять сентимо за велику хлібину! У натовпі поміж ятками пропливла якась жінка й опинилася коло продавця хліба. Він замахав на неї хлібинами й гукнув: — Агов, господине! Сеньйоро Беппо! Вона обернулася до нього: — Який ти нині веселий, доне Рафаелю! Може, виграв у лотерею? — Скоро виграю, — відповів він, радісно показуюча на кошики з хлібом. — От не сподівалась я тут тебе здибати! А як дружина й діти? — Їм стане краще, як я розпродаю оце. — Він знову показав на кошики. Сеньйора Беппа перехрестилася, і продавець також. Вони подумали про те саме, однак по ній не видно було, щоб її присіли злидні. Вона була огрядна й жаліслива, а він — худий як тріска. Але тієї хвилини нею опанувала цікавість, таке саме сильне й загальнолюдське почуття, як і жалісливість. І йому довелося все пояснити. — Я продаю не від пекарні, — прошепотів він, — а свій власний хліб, хоч, звісно, не зовсім свій… — Заставили щось? — співчутливо спитала сеньйора Беппа. Він кивнув. — Нелегко було зважитись, але тепер найгірше вже минулося. Нині все з’ясується! — Він усміхнувся, сповнений надії, і глянув на синє небо. — Дай боже! — сказала сеньйора Беппа, не кладучи своїм словам ніякої ваги. Просто так звичайно говорилося. Вона взяла дві хлібини й дала гроші. — Жінки добрі люди, кращих бути не може, — лукаво сказав продавець хліба і кинув гроші в чорне горнятко. — Ні, чоловіки кращі! — засміялася сеньйора Беппа. — Ну, щасти тобі боже! — додала вона й пішла своєю дорогою. — Іди з богом! — гукнув він їй услід і знову підніс над головою дві хлібини, щоб усі їх бачили. — Хліб! Хліб! Благодать бідних! Десять сентимо за велику хлібину! Надійшла дружина дона Рафаеля, принесла їсти в глиняному горщику й простягла йому олив’яну ложку. Він примостився на краєчок кошика, взяв на коліна горщика й почав їсти — риж, зварений з перцем. Дружина навпочіпки присіла навпроти нього. Дон Рафаель витяг з-за червоного пояса ножа, сягнув по хлібину й глянув на жінку. Вона кивнула. Тоді він розрізав хлібину навпіл і простяг половину їй. — Який добрий хліб, — сказав він. — Я гадаю, що ми непогано почали. — Дай боже! Бо тепер тяжка пора. — Не буде тяжка, як захочеш! Найгірше для нас уже минулося. — Приємно їсти власний хліб, правда ж? — спитала дружина. — Авжеж, а ще як ти сам його й спік. Наче цей таки хліб і дає тобі шматок хліба, — сказав він, невпевнено вдаючись у філософію. Потім доїв свій обід. — Дякую за підсилок, — сказав він дружині і витер ножа об долоню. — Дяка богові, що дає нам силу та щастя, — відповіла вона. І дон Рафаель знову змішався з
- 1
- 2