Литвек - электронная библиотека >> Марина та Сергій Дяченки >> Фэнтези: прочее >> Авантюрист
Авантюрист. Иллюстрация № 1

Марина та Сергій Дяченки Авантюрист

Розділ перший

Серед снігів у забутій Небом хатинці не жеврів жоден вогник; замість каміна темніла свіжа мурована кладка. Він сидів, натягнувши на вуха вовняну шапочку, і чекав сходу місяця. Маленьке віконце світліло товстою кіркою паморозі — його скрижанілим подихом.

Завивання вітру в коминковій трубі. Віддалене виття вовків.

Він був сам-один посеред засніженої пустелі, посеред білого лісу, посеред вимерзлого світу; було холодно, і він мріяв зігрітися.

Кінець-кінцем білий місячний промінь ліг на віконце знадвору. Холодні візерунки набули форми й об’єму; місяць піднімався чимраз вище, й крижана картина оживала та змінювалася.

Тенета ледь помітних ліній. Різнобарвні стрічки, тугі, наче змії; біле віття мертвих дерев. Біла шерсть неіснуючих звірів. Важке, сповнене снігом колосся.

Він примружив сльозаві очі. Звуки; голоси звіддаля. Тіні-Обличчя. Переплетені трави. Сокира ката на порожній пласі; реготлива юрба, цівка піску, що збігає по сходах, золотавий блиск…

Він подався вперед.

Золота пластина з фігурним прорізом. Жовтий метал, укритий багатьма пластами могутності, так само, як укрита шар за шаром грудка снігу чи як хлібний шмат, одягнений у масло, й у мед, і в сир…

Золота пластина, виросла до розмірів гігантських дверей. Проріз, що перетворився на високий прогін; і завмерла у просвіті людська постать.

Сизе дитя у колисці. Голий малюк із трьома пуповинами замість однієї.

Три обличчя. Старше, молодше на крихту і третє, хистке, наче занесене піском. Три жінки.

Три нитки. Три корені. Три дороги.

Він подався вперед.

Місяць згас, з’їдений випадковою хмарою; танок тіней на склі обірвався. Натягнувши ще трохи вовняну шапочку, він відкинувся на спинку крісла й у знемозі заплющив очі.

Хай він не знає, де шукати, — але сьогодні перед ним уперше постав предмет його пошуків…

За тьмяними шибами жив своїм життям засніжений ліс і металася поміж нагими стовбурами гола, скрижаніла луна віддаленого вовчого виття. А тоді долинув інший звук, неголосний і мирний, химерний і жахаючий.

У віконце стукнули. Знадвору.

Він здригнувся. На біле непрозоре скло впала тінь.

Випадковий мандрівець? Серед ночі? Серед лісу? Тут?..

— Чуєш мене?

Голос не був ані застудженим, ані втомленим.

— Ти впевнений, що воно того варте? Що це потрібно тобі?

Крізь шар інею потроху проступали риси обличчя. Відтіля, ззовні, дивився кощавий старий з лихими, пильними очима.

— Ти впевнений, що?..

— Наді мною нема твоєї влади, Мандрівцю, — глухо мовила людина у вовняній шапочці.

— Ти впевнений?..

Страх охопив його чи інше почуття — але, намацавши у темряві палицю, він, коротко змахнувши, запустив її в запушене памороззю скло.

Із дзенькотом приснули навсібіч осколки. Стрибнув в обличчя крижаний вітер; за вікном був ліс, була ніч, а ще гладкий незайманий сніг, біла скатертина, що й не пригадує навіть людських слідів.

Тоді він стяг свою шапочку, оголивши великий, лисий наче бубон череп. Ретельно витер холодний піт із чола.

Вітер жбурнув пригорщу снігу в розбите вікно.

Він мерз. Нестерпно. Нелюдськи.


Стіни пахли гнилим дрантям, і смолоскип тюремника мерехтів десь високо-високо, коли він — тюремник, а не смолоскип — вирік претензійно-врочисто:

— Безневинні, спокійними будьте, Суддя ж бо підтвердить вашу безвинність! Винні, те… ре… тре-мтіть, Суддя ж бо пе… про-зрить ваші душі до глибіні задумів і покарає нещадно!

Слова були завчені, а голос такий сиплий і пропитий, що навіть тут, на дні кам’яного мішка, мені привидівся сивушний запах з надр віщаючої горлянки.

— Тож хай здійсниться правосуддя! — виголосив тюремник значуще. Постояв хвильку, милуючись нашими задертими обличчями, а потім забрязкотів засувами, заскрипів лебідкою — і грюкнув над Судною камерою залізною кришкою. Наче супову каструлю накрив.

— Світле Небо, порятуй, захисти, — застогнав у темряві злодюжка. — Ой, не буду більше, ані пальчиком, ні грошика не візьму, лиш помилуй, ой…

Решта мовчали.

Мовчав одноокий розбійник, спійманий у лісі багацько місяців тому, котрий очікував Судної ночі мало не півроку. Мовчав старий, такий благопристойний на вигляд, що хоч цукром посипай, а звинувачуваний, між іншим, у зґвалтуванні й убивстві дівчиська-робітниці. Й єдина в камері жінка теж мовчала — я й не знав достеменно, за що спустили її до цієї ями.

— Урятуй, світле Небо… Я більше не буду… — пхинькав злодюжка.

Очі потроху звикали до темряви. Старий стукав, як дятел, намагаючись видобути іскру зі свого кресала. Розбійник сопів. Густе застояне повітря в камері, наче смола в цебрі, — завмерло нерухомо, ні подуву, ані слабенького протягу, подумалося, що скоро втоплюся в цих ароматах — вогкість, гниле шмаття, розбійник смердить, від дамочки тхне немитим тілом укупі з солодкими парфумами, та іще, напевно, штучка…

Запахи стікалися й стелилися на кам’яну підлогу. Намацуючи рукою стіну, я знайшов дальній куток і, не наважуючись сісти, притулився до вогкої стіни.

— Тут свічі! — радо повідомив старигань. — у КУТІ приліплені… Подивіться, пане, а у тім кутку свічечок нема?

«Пане» — це, ймовірно, до мене.

— Горді вони, — сухо кинула жінка. — З нами, черню, не розбалакують… А ось як прийде Суддя, як впарить їм по саму маківку!

Злодюжка застогнав голосніше. Хтось — схоже, розбійник — спромігся ткнути його кулаком під ребра. Стогін миттєво стих.

— Язичок прикусила б, — м’яко порекомендував розбійник жінці. — А тобі, думаєш, не впарить?

— Я невинна, — з достоїнством заявила ув’язнена. — Мені ж бо що, мені боятися ні-ічого…

— А я на базарі гаманець поцупив, — трагічним шепотом зізнався злодюжка. — Й іще гусака… того тижня… і продав… і ланцюжок… у череваня… витяг…

Одна, а за мить друга, спалахнули дві свічі. І якось відразу стало тісно — ніби кам’яні, тьмяно поблискуючі стіни дружно зробили крок уперед. А залізна стеля — супова кришка — опустилася з наміром улягтися на наші голови.

— А як невинна, — розбійник примружив своє єдине чорне око, — то нащо під Суд трафила?

— Цим заразам аби лишень людей хапати, — жінка, як виявилось, уже доволі підтоптана повія, зарозуміло повела плечем. — Суддя розбереться.

— Аякже, — з лиховісною усмішкою підтвердив розбійник. Злодюжка заплакав, перераховуючи свої гріхи:

— І торік… з візка… два мішки… й на базарі… знову-таки гаманець… і купцеві… та й у мамаші…

Худий і гостроносий, годків так шістнадцяти,