Марране?
Від вікна повернувся високий старий… Утім, зараз я не назвав би його настільки аж старим. Людина невизначеного віку — так було б точніше.
Чорно Та Скоро вклонився ще нижче:
— І вас, пане Мандрівцю, він же Руал Ільмарранен на псевдо Брамник, він же чудовий Марран…
Я вирячив очі — тепер уже на Мандрівця.
— Цей гобелен, — сказав ще один незнайомий голос, неголосний, навіть звуками своїми здатний заспокоїти, — належав свого часу моєму вчителеві Орланові…
— І вас вітаю! — Чорно Та Скоро відважив блазнівський уклін мало не до самої підлоги. — Славний декане Луаяне, знов-таки переможцю Мору, автор настільки гучної книжки-життєпису…
Я підвівся, оглядаючи кімнату — і вперше в житті побачив пані Торію.
Мати Алани була фантастично вродлива. Роки не зіпсували витонченого обличчя, шия не втратила форми, і розсип великих родимок скоріше прикрашав, аніж псував. Торія спала, сидячи в кріслі, — лице, в усякому разі, залишалося розслабленим, опущені вії темніли двома правильними півмісяцями, і на згадку про катування, втрати й божевілля в кутиках рота пролягли дві глибокі незгладимі складки.
Потім я побачив долоні, що спочивали в Торії на плечах. І підвів очі.
Декан Луаян, батько Торії та дід Алани, стояв за спинкою крісла, і зморшкувате обличчя його було непроникним, наче маска. Якось само собою з’ясувалося, що поки він там стоїть, за пані Торію не варто побоюватися.
Чорно Та Скоро нервово, захлинаючись розсміявся:
— Усі тут, усі! Не відвертайтеся, любий Орвіне, передостанній Віщуне, бо вас я привітаю теж!
Орвін сидів у кутку, за туалетним столиком. І недовірливо дивився на власне відображення — темноволосий, витончений, нервовий. Рука його раз у раз торкалася до блідої шиї — начебто в пошуках неіснуючого медальйона.
— Ти забув привітатися зі мною, — жовчно проскрипів той, чия голова спочивала на широкому комірі.
— Перепрошую! — Чонотакс вклонився з вдаваним каяттям на лиці. — Вітаю вас, великий магу Бальтазарре Есте, славний не менше, а може, й більше, ніж кожен із тих, хто тут зібрався…
У протилежному кутку важко зашургав полковник Солль. Важко звівся на ноги; ймовірно, у мене зараз таке саме обличчя. Цілковито божевільне…
Я раптом зрозумів, що в кімнаті зависла неприродна тиша. Ні звуку знадвору, ні подуву вітру, ні гупання дверей в будинку.
І всі чогось чекають.
Чорно Та Скоро похитнувся. Сперся на стіл — і водночас утратив усю свою веселість.
— Ви привиди, — сказав він глухо. — Ви не маєте сили зупинити мене… Навіть ти, Луаяне. Твоєї влади над Торією давно немає…
— Її й не було ніколи, — заперечив декан. — Відтоді, як Торія навчилася самостійно одягатися й мити руки…
— Ви привиди, — вперто повторив Чонотакс. — Я впорався із живими — вас не злякаюся тим паче.
— Що? Ти не впорався з живими, — почув я власний обурений голос. — Ти вже програв, ти…
— З дороги! — очі Чонотакса спалахнули. — З дороги, щеня, ти вибрав свою смерть. З дороги, Легіаре, чи ти хочеш позбутися й другого ока теж?!
Мандрівець сліпо ступив уперед; чомусь нагадування про втрачене око Легіара зачепило його сильніше, ніж безпосередня загроза світу…
— Руале, — неголосно промовив одноокий. — Стояти.
Я не думав, що Мандрівець послухається — але він завмер на місці, й тоді Ларт Легіар обернувся до Чорно Та Скоро:
— Добре… Ти. Чонотаксе, якщо завгодно. Якщо доречно називати тебе людським ім’ям… спробуй. Спробуй.
І вони всі встали.
Устав Орлан, котрий сидів перед дзеркалом. Підвівся Бальтазарр Ест, декан Луаян неохоче зняв руки із плечей пані Торії та відступив до вікна. Туди, де стояв, схрестивши руки, Мандрівець.
Тоді я скреготнув зубами й над силу, проте розпрямився теж. Підвівся з підлоги й підняв Алану, а навпроти випростався Солль і допоміг встояти тендітній, як свічка, Танталь.
Лише пані Торія лишилася сидіти. Одна нерухома жінка в центрі нерівного людського кільця.
— Спробуй! — сказав Легіар, і в голосі його не було більше ні крихти світськості. — Спробуй! Ну?!
Чонотакс повернувся до Торії.
Бальтазарр Ест втримав Егерта, який кинувся напереріз. Мене втримав Легіар, і пальці його були, наче сталь.
Чонотакс Оро, страшний, старий, ніким не зупинений…
Та й чи могли ми його зупинити?!
…ступив до Торії Солль.
Повітря в кімнаті загусло, наче мед. Несолодкий мед. Гіркий і важкий. Наче тягар.
— Не смикайся. Він тебе вб’є, — спотворене шрамами обличчя Легіара було зовсім поруч. Нехай… Я не повинен допустити, щоб…
— Торіє, — голос Чонотакса пролунав із огидним торжеством. — Ходімо.
Простягнена рука…
І я побачив, як піднімаються темні вії Торії Солль.
Повільно. По волосинці.
І відразу перестав видиратися з капкана, що втримував мене.
Я ніколи не бачив пані Торію — але цей погляд не належав її очам. Як, виявляється, страшно — коли очі дивляться чужим поглядом…
— Ти? — запитали її гарні, важко розтулені губи. Але голос був чужий. Не її голос.
— Ти?! — в устах Чонотакса Оро питання прозвучало луною. Розлюченою, спантеличеною, зловісною, готового до сутички.
— Я тут, — байдуже сказав Той, хто дивився очима Торії Соль. — Тобі не доведеться йти до мене й шукати. Знявши засув, я замкнув Двері Амулетом. ІДИ.
— Мені більше нема куди іти, — глухо мовив той, хто недавно був Чонотаксом. — Я візьму Амулет, у мене немає вибору.
— Тим гірше, — сказав чужий голос. — Для тебе немає Дверей, для тебе в усьому світі немає дверей… Я останній Брамник. І я — останній Віщун. Інших не буде…
Чорно оскалився.
Легіар схопив мене за комір і ткнув обличчям у килим.
Спалах. Я осліп.
Я втратив здатність бачити; світ стиснувся, наче кинута у вогонь кроляча шкірка. Я тільки й умів, що судомно притискати до себе Алану, тоді як залізна рука Легіара все міцніше втискала мою голову у ворс, так, що я невдовзі почав задихатися…
…Холодна кімната. Біле світло, що лилося із трьох величезних дзеркал; біле світло раптом втратило силу, замиготіло, спалахнуло знову, і цієї миті одне із дзеркал лопнуло — не тріснуло навіть, а розповзлося, як стара тканина, рвані краї скрутилися рурочками, а в отворі постав хтось — темна постать з довгим білим лезом у руці…
І з палаючою жовтою іскрою на грудях.
Хто це кричить на весь світ зривистим голосом Танталь?!
Назад, чаклуне! Ще крок — і твоя сила не врятує тебе!
Той, хто стояв у отворі, підняв свій клинок — і решта дзеркал вибухнули зсередини, розлетівшись міріадами палючих скалок. Біле світло змінилося на жовте. Сите, п’яне золото.
І сліпі стіни втратили свою білість. І сліпоту теж — я