КІСТЯКІВСЬКИЙ Богдан Олександрович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Філософ, правознавець, соціолог. Псевдоніми – Українець, А. Хатченко.
З викладацької родини. Батько, Кістяківський О., – професор кримінального права Київського
університету св. Володимира; мав родинні зв’язки з відомим істориком і громадським діячем В.
Антоновичем (мати К. – сестра дружини історика).
Народився 4 (16) листопада 1868 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).
Помер 16 квітня 1920 р. в м. Катеринодарі Росії (нині – м. Краснодар РФ).
Закінчив Ревельську гімназію (1888), навчався в Київському (1888-1889), Харківському (1889),
Дерптському (1890-1892), Берлінському (1895-1897), Страсбурзькому (1897) університетах.
Працював співредактором журналу «Звільнення» (1901), викладачем Московського комерційного
інституту (1906-1907), Московського університету (1909-1911), редактором журналів «Критичний
огляд» (1907–1910), «Юридичний вісник» (1911), викладачем Ярославського ліцею (1911-1914),
професором, деканом юридичного факультету Київського університету (1917-1919), викладачем
Єкатеринодарського політехнічного інституту (1919-1920).
Дійсний член Всеукраїнської академії наук (1919).
Сенатор, член Адміністративного генерального суду.
Один з чільних теоретиків правової держави. Прихильник компромісної єдності групових
інтересів суб’єктів державо– та правотворення. Обстоював принцип народного суверенітету, проте
застерігав від необмеженого народовладдя.
Друкувався в журналах «Російська думка», «Питання життя», «Звільнення», «Українське життя»,
«Критичний огляд», збірниках «Проблеми ідеалізму», «Віхи».
Як вчений дебютував книгою «Суспільство та індивід» (1898).
Потім настала черга наступних доробків: «Російська соціологічна школа» і категорія можливості
при вирішенні соціально-етичних проблем» (1902), «На захист науково-філософського ідеалізму»
(1907), «М. П. Драгоманов. Його політичні погляди, літературна діяльність і життя» (1908), «На
захист права» (1909), «До питання про самостійну українську культуру» (1911), «Сторінки
минулого. До історії конституційного руху в Росії», «М. П. Драгоманов і питання про самостійну
українську культуру» (обидва – 1912), «Сутність державної влади» (1913), «Соціальні науки і
право» (1916).
Редагував твори М. Драгоманова, написав до них вступну розвідку (1906; 1908).
У США Гарвардський інститут українських досліджень видав книгу С. Хейман «Кiстякiвський:
боротьба за національні та конституційні права в останні роки царату» (1998). Трохи пізніше її
випустило в українському перекладі видавництво «Основні цінності».
К. виключали з Київського університету за участь в нелегальній політичній діяльності,
заарештовували.
Разом з дружиною відправився у заслання до Вологди.
На знак протесту проти порушення вузівської автономії міністром освіти Л. Кассо залишав
Московський університет (1911).
Серед друзів та близьких знайомих К. – В. Науменко, П. Тучапський, В.Крижанівська, П. Струве,
В. Вернадський, М. Вебер, О. Саліковський, Г. Зіммель, В. Віндельбанд, Г. Єллінек, Г. Ріккерт, Г.
Кнапп та ін.
***
НИЗЬКИЙ РІВЕНЬ,
з професійного кредо Б. Кістяківського
У нашої інтелігенції правосвідомість має украй низький рівень розвитку.
УКРАЇНА ОПИНИЛАСЯ ЩЕ В БІЛЬШІЙ НЕВОЛІ, з книги Б. Кістяківського «М. П.
Драгоманов. Його політичні погляди, літературна діяльність і життя»
Політичні твори Михайла Петровича Драгоманова посідають визначне місце в історії розвою
російської суспільної думки. В них уперше було чітко й виразно вияснено пекучу потребу
переходу Росії до конституційного ладу. Весь свій вік Драгоманов з гідною подиву енергією і
невсипущістю доводив, що існування Росії як великої держави і цілковите прилучення російських
народностей до цивілізованих націй немислиме без оновлення російського державного життя.
…Ввібравши в себе демократичні почування з тієї громадської атмосфери, в якій він виріс і
виховався, він перетворив їх на струнку систему ідей, які довів до логічного завершення,
зробивши всі крайні висновки. Звідсіля – його палка оборона прав пригноблених народностей і
передусім права на культурний розвій рідного йому українського народу. Проповідуючи не лише
рівноправність осіб, але й рівноправність націй, він вважав, що останнє можна здійснити тільки за
федерації народів. Своїми філософськими поглядами Драгоманов, віддаючи данину своїй добі і
схиляючись перед успіхами дослідних наук та позитивного знання, був переконаним позитивістом
і раціоналістом. Але це не завадило йому піднестися до визнання особистості як найвищої цінності
і, що має ще більшу вагу, до поглибленого розуміння ідеї особистості, яке виявило себе у визнанні
цінних якостей, властивих особистості, і за кожною культурно-самовизначеною народністю. От
через що саме не без підстави можна сказати, що Драгоманов, не усвідомлюючи того, за своїми
філософсько-історичними поглядами був близький до справжнього ідеалізму…
…Він невтомно доводив, що не можна визволяти «слов’янських братів» від «турків зовнішніх»,
допоки над визволителями непорушно панують «турки внутрішні»; що встановлювати свободу в
чужій країні можуть тільки люди вільні у себе вдома; що свобода – «чисте діло» і потребує
«чистих рук» і що люди, які заплямували себе інтендантськими та іншими крадіжками та
кривавими приборканнями пограбованих своїми колишніми поміщиками селян, своїм дотиком до
справи свободи можуть тільки занапастити її.
…Політика царського уряду не була безкорислива і «визвольна», як її вихваляли різні офіціози та
всілякі похлібці офіційних сфер серед російської преси, а була суто егоїстична та завойовницька.
Драгоманов уважав за потрібне вказувати на те, що супроти південних слов’ян російська
бюрократія тепер