Михайло Зуєв-Ординець «ПАНУРГОВЕ СТАДО» Оповідання

^© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Переклад з російської Г. А. Гайдучка.

«ПАНУРГОВЕ СТАДО»

Я кажу тільки — припустімо це.

БАЙРОН. «Дон-Жуан».

1. Фея рідної Кубані

Ранок був тихий і сонячний, але море ще не зовсім заспокоїлось після вчорашньої бурі. Десь далеко, в безкрайніх просторах Атлантичного океану, ще шаленів шторм, і відгомони його — важкі хвилі — таранами навалювалися на пісок пляжу. Солоні бризки обдавали холодним дощем купальників, примушуючи нервово скрикувати жінок і перелякано плакати дітей.

Босі ноги дівчини вправно лавірували між кабінками, складаними стільцями, плетеними шезлонгами, залишаючи на сухому гарячому піску маленькі, відразу ж запливаючі сліди. Її полотняна українська сорочка з вишитим комірцем і рукавами, така ж спідничка і крислатий капелюх різко виділялися серед кольорових купальних костюмів, полотняних хітонів, шовкових халатів курортної юрми. Під пахвою дівчина несла товсту книжку в яскравій красивій оправі. Намисто на грудях дівчини тихо дзвякало від її швидкої енергійної ходи.

Вона дивилась прямо перед собою, у далечінь, на кедрові ліси, що, мов зелена важка мантія, прикривали кам’яні плечі обривистих передгір’їв. Дівчина любила цей ліс. Він нагадував їй російський бір.

І чим це не Росія? Навколо російська мова, російські дотепи. Іноземні слова можна почути лише як виняток! Справжній тобі Сестрорєцьк, Леб’яже або Стрілка! Але це не Росія! Ліворуч — голубий простір Атлантики, праворуч, наче велетенський удав, звиваються Піренеї. За ними палюча, напівафриканська Іспанія. Це не Росія, а курорт Вермона, де російська емігрантщина рятується від задушливого паризького літа.

Компанія молодих, але вже досить потріпаних життям людей, що розважалися серсо, побачивши дівчину, загаласувала:

— Доліна Григорівна! Доллі! Мадемуазель Батьянова! До нас! Фея рідної Кубані! Козачка! Сюди!

Сюди! Хтось заспівав:

— Ану вас! — дзвінко крикнула дівчина. — З вами страшенно нудно!

— Ах, так? Зрадниця. Запорожець у спідниці! Держіть її! В полон!

— Жевжики ледачі! — розсміялася дівчина. — Та вам мене повік не догнати!

— А ось побачимо! — вигукнув, кидаючись до неї, худий, тонкий, мов тичка, юнак.

— Поручик, не осоромся! — закричала навздогін йому компанія.

— Поручик не осоромиться! Бігати вміє!

— Червоні навчили! Двічі від них дропака давав!

Дівчина підпустила поручика на кілька кроків, нахилилась, схопила жменю дрібного, як порох, піску і кинула йому в обличчя. Поки поручик протирав очі, вона була вже далеко. Дзвінкий сміх дівчини лунав десь удалині, і квіткою мигтіла в натовпі її вишита сорочка.

Оббігаючи кабінку, дівчина з розгону зупинилась: повз неї проходила група міцних, мускулистих людей. Було помітно, що в середовище пляжників-емігрантів ця компанія внесла переполох і розгубленість.

Деякі почали квапливо одягатися і залишати пляж, наче їх застав несподіваний дощ. Це було зрозуміло. Адже мускулисті хлопці були робітниками, які відпочивали тут поблизу, в літній колонії робітничої організації.

— Андрію! — гукнула раптом радісно дівчина.

Парубок, що йшов у групі робітників, обернувся і, простягнувши привітно руки, швидко пішов до дівчини. На його енергійному обличчі з’явився вираз щирої радості.

— Доллі! От несподіванка! — промовив він, беручи її за руки.

Потиск його шорстких від каустичної соди рук відразу нагадав, що хлопець — металіст.

— Сядьмо! Я сьогодні пройшов кілометрів десять.

Доллі, ще теж не віддихавшись після бігу, задоволено сіла на м’який пісок. Груди її часто піднімалися від глибокого, жадібного дихання; очі кольору стиглої вишні блищали. Важку косу, що розплелася під час бігу, дівчина перекинула через плече і, купаючи пальці в золотих струменях волосся, вплітала в них голубу стрічку.

— Хай йому чорт! — з комічним жахом вигукнув раптом Андрій. — А ти, мабуть, і справді фея рідної Кубані, як прозвали тебе твої бомондисті знайомі! Дуже вже красива. Не завадило б навіть трошки убавити. Біляве волосся, карі очі — картинка!

— Злючка! Завидно? Шкода, що ти вчора не був тут. Тато теж був на пляжі. Він дуже цікавиться твоїм відвідуванням вечірніх лекцій університету.

— Доллі, - сказав серйозно Андрій, — я дуже вдячний тобі за намагання пом’якшити удари по моєму самолюбству. Але це ні до чого! Я ж знаю, що твій батько не терпить мене, а тому аж ніскільки не цікавиться моїми заняттями. Полковник Батьянов не може мені простити минулого.

— А ти мені ніколи не розповідав, Андрію, — промовила дівчина, — чи давно знайомий з батьком.

— До війни я навіть не підозрівав про його існування. Ми познайомилися в армії. Ти ж знаєш, що він командував нашою танковою бригадою.

Андрій замовк. Пересипаючи з долоні на долоню пісок, він замислився. Перед ним майнуло пережите.

Давно це було! І разом з тим так недавно. Похмурий Архангельськ. На транспорти вантажать «білий Сенегал» — російські дивізії, що вирушали у Францію. Потім море. Погашені вогні. Лише кілька днів тому в цьому районі німецькі підводні човни вчинили справжній погром. Два тижні чекання смерті, яка щохвилини могла настати від вибуху міни під кормою чи біля носа. І ось Марсель. Квіти! Овації! Жіночі поцілунки рукою! І одразу ж брудні окопи Шампані. Громові вибухи «чемоданів». Страшна «висота 801». Гори трупів. Потім 1917. І, нарешті, Ла Куртін, кривавий Ла Куртін!..^[1]

Доллі доторкнулася пальчиком до його лоба.

— Я знаю, що тут! Не треба думати про це.

Андрій труснув головою, немов відганяючи важку дрімоту.

— Так! — заговорив він. — Саме в Ла Куртіні розійшлися наші дороги, полковника Батьянова і капітана Араканцева. Я втік, не бажаючи потрапити на алжірську каторгу, довго переховувався, а потім почав заробляти хліб власними руками. Для мене це, як для колишнього