- 1
- 2
Віталій Забірко ЧУДО В ЧЕМОДАНІ
Каштана привів на корабель Владик Лалін буквально за день до відльоту. Він знайшов його в лісі — Каштан йти яв під деревом і, ніби вагаючись, тупцював на всіх своїх шістьох лапах. Коли Владик наблизився, звір раптом упав на землю, втягнув у себе лапи і став схожим на величезний, десь із півметра в діаметрі, необлуплений каштан. — Які ж ми лякливі, - Владик обережно торкнувся гострих колючок панцира. — Ми всіх так боїмося? Каштан не ворушився. — Цікавий ти звір, — мовив Владик. — Я тебе із задоволенням узяв би до нашої колекції, та при мені, на жаль, нема контейнера. Боюся, що, поки я сходжу за ним на корабель, ти мене не дочекаєшся. А втім, — він витяг із кишені кільце-пеленг і почепив його на одну з колючок, — сподіваюся, ти не швидко бігаєш? Звір знову зіп’явся на лапи. — Бігаєш? — перепитав він Владиковим голосом, ледь відкривши розріз рота. Владик усміхнувся і випростався. — Ну от, між нами уже виникло взаєморозуміння. А може, ти сам підеш зі мною? — Підеш зі мною, — відказав звір. — Та ну? — гмукнув Владик і на мить уявив собі, що було б, якби вони насправді помінялися ролями. — Будь розумником і почекай мене тут, — попросив Владик. — Тут, — згодився звір. — Тоді до зустрічі, - Владик на прощання махнув Каштану рукою і швидко попрямував із лісу до корабля. — До зустрічі, - мовив Каштан і на всіх своїх шістьох лапах задріботів за ним. Так вони й увійшли на корабель — попереду Владик, а за ним звір, човгаючи лапами по пластиковій підлозі. Із вольєра з пересмішницею назустріч їм вискочила Оленка Лукашова. — Ой! — сплеснула вона руками. — Кого це ти ще до нас привів? — Я? Привів? — Владик озирнувся і зробив великі очі: — Оленятко, ти тільки поглянь, що це за чудо таке в чемодані! — Не мороч голови, — відмахнулася від нього Оленка. — А мітку йому хто почепив? — Еге ж, — зітхнув Владик, — це, мабуть, мій недогляд. — Він нахилився; і зняв із колючок кільце-пеленг. — Недогляд, — сумно підтвердив Каштан. — А, так ви іще й змовились! — Змовились… — До речі, Владлене Аркадійовичу, — Оленка взялася в боки, — ви не могли б мені сказати, хто навчає перєг смітницю анекдотам? Владик невинно закліпав очима і спорудив на обличчі неймовірно здивовану міну. — Анекдотам? — зацікавився Каштан. — Саме так! Між іншим, вона розповідає їх вашим голосом. — Знаєш, Оленятко, — відразу ж заквапився Владик, — у мене кисень, здається, от-от закінчиться… До речі, куди влаштувати це чудо? Оленка мовчки вказала йому на сусідню вольєру. — Прошу вас, — гостинно прочинив Владик, проворі дверцята. І хоча Каштан слухняно підкорився, Владик, щоб трошки подратувати Оленку, легенько копнув його ногою. — Ти що; хіба ж так можна? — обурилась Оленка. — Хіба ж так можна? — образився Каштан. — Та подумай лишень, Оленятко, може, для нього це найкраще, найприємніше дружнє привітання! — Дружнє привітання… — із ваганням у голосі пробурмотів Каштан із вольєри.Наступного дня, відразу ж після старту корабля з Раймонди, Оленка вирушила у відсік, де містився звіринець: Треба було перевірити самопочуття звірів після старту, нагодувати їх, вичистити і прибрати у вольєрах. Та й, щиро кажучи, праця із звірами Раймонди, чудовими імітаторами людських голосів, приносила Оленці неабияку втіху. У перехідному тамбурі вона вдягла кисневу маску, перевірила запас кисню і ввійшла до відсіку. Біля самих дверей її чекав Каштан. — Здрастуй, — здивувалась Оленка. — Здрастуй, — привітався Каштан. — Утік із вольєри, — удавано сердито констатувала Оленка. — Мабуть, їсти хочеш? - Їсти, — охоче згодився Каштан. Вони пройшли до оранжереї, і тут усе й почалося. Що тільки не пропонувала Оленка Каштанові, той від усього відмовлявся. Синтетичне м’ясо теж їсти не став. Оленка занепокоїлась. — Чого ж ти не їси нічого, га? Ніщо не подобається? І що ж мені тепер з тобою робити? Може, ти сам скажеш, чим тебе годувати? Каштан винувато переступив з ноги на ногу. — Не знаєш? От і я не знаю. Ну, гаразд, ходімо тоді спочатку нагодуємо звірів, а потім уже вирішуватимемо що-небудь із тобою. — Ходімо, — погодився Каштан. Оленка аж здригнулася. — Ти що, Каштанчику, умієш розмовляти? — Розмовляти? — невимовно здивувався Каштан. — Гаразд, ходімо, коли вже ти пропонуєш, — усміхнулась Оленка і легенько поплескала його по колючому панциру. Спершу вони навідалися до драконспша, котрий був не в злагоді із фонетикою і перекручував слова у шиплячий спосіб. — Здрастуй, — сказала йому Оленка. — Як ми себе почуваємо? Нормально? — Шташтуй, — прошипів драконспш, але далі продовжувати Оленчину тираду не став, бо заходився коло запропонованого йому обіду. Каштан до вольєри не заходив і тупцяв біля самого входу, заважаючи кібердвірникам, які сновигали туди й сюди. Коли у вольєрі було прибрано, Оленка залишила драконспша наодинці з обідом, і вони рушили далі. Наступним у них був кудкудакаючий квохч, потім співоча зунзура, і нарешті вони зайшли у вольєру до пересмішниці, величезної жабоподібної потвори. Розуму в неї не було ані на йоту, але запам’ятовувала вона буквально все і мала звичку виголошувати почуте наступного дня. — Здрастуй, — привіталася з нею Оленка. — Чим сьогодні нас порадує шановний Владлен Аркадійович? — Діло було так, — мовила пересмішниця Владиковим голосом. — Заходить один тип у ресторан і замовляє собі обід. Кіберофіціант іде, значить, до підсобки і приносить йому… Оленка знала цей старезний анекдот, проте іншого разу, не сьогодні, вона б обов’язково його дослухала, принаймні з поваги до оцього ходячого магнітофона. Але зараз її думки були зайняті іншим — чим усе ж таки годувати Каштана? Пересмішниця скінчила розповідати анекдот, трохи помовчала, фальшиво помугикала голосом Владика і повела далі: — А от іще. В одного магараджі був слон… — До побачення, — сказала Оленка пересмішниці, випустила із вольєри кібердвірників і зачинила двері. На обхід вольєрів Оленка витратила близько двох годин. Усі звірі почували себе нормально, ніхто не відмовився від їжі, і тепер єдиною проблемою для Оленки лишився Каштан. Але тут вона вже нічого не могла вигадати. Хіба що поговорити з капітаном… Оленка пройшла через весь звіринець прямо до перехідного відсіку. Каштан невідступно чимчикував за нею. Біля самих дверей Оленка зупинилась. — Ти що, зі мною хочеш піти, Каштанчику? — спитала вона. — Ходім, — мовив Каштан, нетерпляче тупцюючи на
- 1
- 2