але ж голографія була відома ще з середини минулого сторіччя.
— Смію тебе запевнити, що ані зі стереописом, ані з голографією ця картина нічого спільного не має.
— Так? Ну, тобі, певна річ, видніше… Хто-небудь із відомих?
— Ні, - зітхнув Тифієв. — Антон Віленович Полосін не був навіть професійним художником. Хоча деякі з його картин — портрети героїв БАМу — і досі експонуються в музеї Комсомольська. Щоправда, музеї краєзнавчому. Взагалі портретний живопис олійними фарбами був головним його захопленням. Але в останні три роки життя він різко змінив напрям своєї творчості і почав малювати тільки пейзажі. Олією — і ось так. Причому складається враження, що олією він креслив ескізи, а вже потім малював їх на пластику
— Це, звісно, цікаво… — прицмокнув губами Клоре. Тоді примружився і скосив очі на Тифієва. — А тепер скажи мені по щирості: яку мету ти переслідуєш, показуючи цю картину мені?
— Я хочу знати, як і чим намалював цю картину Полосін.
— Ай-я-я-я! — покивав пальцем Клоре. — За два роки один раз навідав старого приятеля, та й то — у справі! — він поклав картину на стіл і, виростивши два крісла, запропонував: — Сідай. На жаль, ти потрапив не за адресою. Тобі треба до реставраторів або принаймні до хіміків…
— А вони мені порадили — до тебе. Вони не можуть узяти зіскоб.
— Так? Ну гаразд, спробую якось на дозвіллі. А що, ніхто не малював подібним чином?
— Ніхто. Полосін написав у такій манері близько сорока картин, але техніка виконання й досі нікому не відомаі.
— Добре, вмовив, — ляснув, себе по коліну Клоре. — Але швидко не обіцяю. До речі, як там твоя монографія… про нових реалістів, чи що? Коли я тебе бачив востаннє, ти начебто її закінчував…
Хоча Клоре обіцяв подивитись картину нескоро, подзвонив він уже на третій день. — Що ти мені підсунув? — мало не закричав він, привидом виникнувши в кутку кімнати. Привітатися він забув. — Картину Антона Віленовича Полосіна, — спокійно відказав Тифієв, підкручуючи ручку настройки СТВ-фону. Стереозображення Клоре нарешті втратило прозорість. — Справді? — невимовно здивувався Клоре. — А ти знаєш, що її ніщо не бере? — Знаю. — Он як? — Очі Клоре аж сочилися сарказмом. — Я тобі про це вже казав. — Невже? Між іншим, я спробував у припадку люті, тобто дослідницького ентузіазму, відколоти хоча б шматочок квантовим різаком. І знаєш, що в мене вийшло? — Знаю. — А, то ти й це знаєш? — Клоре збентежено почухав пальцем перенісся. — Ну, гаразд. — І відключився.
Наступного разу Клоре зв’язався з Тифієвим майже через місяць. — Пейзажний живопис, га? — знову забувши привітатися, гарикнув він. Очі його перетворились у вузькі злі щілини. — Антона Полосіна, га? — Він раптом кинувся кудись крізь стінку, і було чутно лише його дикий крик: — Лови її! Під стіл вона шмигонула! У невидимій для Тифієва лабораторії почувся страшенний гуркіт, немов упало щось важке, потім хтось придушено застогнав: — Вона ж під кожух зараз залізе! Там же біосхеми — такий прилад угробить! Пролунав скляний дзенькіт. За мить зі стіни вигулькнула голова Клоре. — Ану приїзди до мене негайно! — загорлав він.
Прямо в дверях інституту до Тифієва підбіг якийсь лисуватий коротун. — Тифієв? — тицьнув його пальцем у груди. — Так… Коротун збуджено підстрибнув, намагаючись зазирнути за спину Тифієва. — А де ж Полосін? Тифієв розгубився. — Таж Полосін помер… — Як — помер? — Очі в коротуна стали круглими. — Точніше, не помер, а пропав без вісті в тайзі. — Що значить — пропав? — аж підскочив коротун. — У наш час не пропадають! Пошуки організували? Де він пропав, коли він пропав? Тиждень, місяць тому, ну? Тифієв мимоволі всміхнувся. — Та ні, трохи раніше. Майже сто років тому. Коротун гикнув та й застиг із напіввідкритим ротом. Тифієв кивнув йому і попрямував по-коридору. — Вибачте, — запитав він у чоловіка, що йшов йому назустріч, — де знаходиться лабораторія Клоре? — Клоре? Ліве крило, другий поверх. — Дякую. — Тифієв! — нарешті оговтався коротун. — Його там немає. Він зараз у стендовому залі. Ідіть за мною. — До речі, - відрекомендувався він по дорозі, - Бартишев. Біля дверей стендового залу стояла невелика купка людей і жваво щось обговорювала. Бартишев, безцеремонно штовхаючись, прочинив двері і запропонував Тифієву: — Заходьте. — Я ж казав — не відчиняти дверей! — долинув із залу розгніваний голос Клоре. Бартишев швидко вштовхнув у зал сторопілого Тифієва, вскочив туди сам і хряснув за собою дверима. Стендовий зал був величезним. Вздовж стін громадилися дослідні установки, що мали, природно, незрозуміле Тифієву призначення, проте справляли на невтаємниченого враження вторгнення у світ науки, в самісіньку гущавину вирішення її нагальних проблем. Тим більше що багато які з установок були жахливо понівечені і навіть обвуглені. Середина залу була порожня, якщо не брати до уваги трьох клумб, посаджених тут чи то заради естетики, чи то спеціально для наступного експерименту, в результаті котрого іще одна з установок або ж понівечиться, або обвуглиться, або ж і перше й друге разом. — Кого там іще чорти приперли? — долинуло із кутка залу, і з-під цілої ще установки, схожої на великого хромованого павука, задкуючи на чотирьох, виповз Клоре. — А, це ти, — упізнав він Тифієва. — Ну, нарешті! — Упіймав! — несамовито заволав хтось під установкою. — Клітку давай! Клоре схопив клітку, що стояла поряд, і знову пірнув під хромованого павука. Там знялася метушня, почулося чортихання, і нарешті з-під установки виліз спочатку Клоре із кліткою в руках, ш якій сиділа звичайна польова миша, а слідом за ним — молодий хлопець, розхристаний і розпашілий. — Вона, значить, залізла під кожух, — розповідав хлопець, енергійно жестикулюючи, — а місця там мало, от хвіст і стирчить. Я її за хвоста, а вона мене — за пальця. Ну, тут я… — він помітив стороннього, розгублено замовк, потому звернувся до Тифієва: — Ви — Полосін? — Ні, - відказав Бартишев, — це Тифієв. — А де Полосін? — Полосін помер… — Як? — Обличчя хлопця видовжилося. Тифієв здогадувався, що буде далі, а тому поспішив випередити наступне запитання: — Це трапилося майже сто років тому. Здається, Бартишев цією квапливістю був не дуже задоволений. — Ти знаєш, навіщо я запросив тебе сюди? — спитав Клоре. — Як, по-твоєму, що це таке? — він вказав на клітки з тваринами. — Хом’як і, по-моєму, полівка, — відповів Тифієв. — Помиляєшся. Це — твори художника Полосіна!
Хоча Клоре обіцяв подивитись картину нескоро, подзвонив він уже на третій день. — Що ти мені підсунув? — мало не закричав він, привидом виникнувши в кутку кімнати. Привітатися він забув. — Картину Антона Віленовича Полосіна, — спокійно відказав Тифієв, підкручуючи ручку настройки СТВ-фону. Стереозображення Клоре нарешті втратило прозорість. — Справді? — невимовно здивувався Клоре. — А ти знаєш, що її ніщо не бере? — Знаю. — Он як? — Очі Клоре аж сочилися сарказмом. — Я тобі про це вже казав. — Невже? Між іншим, я спробував у припадку люті, тобто дослідницького ентузіазму, відколоти хоча б шматочок квантовим різаком. І знаєш, що в мене вийшло? — Знаю. — А, то ти й це знаєш? — Клоре збентежено почухав пальцем перенісся. — Ну, гаразд. — І відключився.
Наступного разу Клоре зв’язався з Тифієвим майже через місяць. — Пейзажний живопис, га? — знову забувши привітатися, гарикнув він. Очі його перетворились у вузькі злі щілини. — Антона Полосіна, га? — Він раптом кинувся кудись крізь стінку, і було чутно лише його дикий крик: — Лови її! Під стіл вона шмигонула! У невидимій для Тифієва лабораторії почувся страшенний гуркіт, немов упало щось важке, потім хтось придушено застогнав: — Вона ж під кожух зараз залізе! Там же біосхеми — такий прилад угробить! Пролунав скляний дзенькіт. За мить зі стіни вигулькнула голова Клоре. — Ану приїзди до мене негайно! — загорлав він.
Прямо в дверях інституту до Тифієва підбіг якийсь лисуватий коротун. — Тифієв? — тицьнув його пальцем у груди. — Так… Коротун збуджено підстрибнув, намагаючись зазирнути за спину Тифієва. — А де ж Полосін? Тифієв розгубився. — Таж Полосін помер… — Як — помер? — Очі в коротуна стали круглими. — Точніше, не помер, а пропав без вісті в тайзі. — Що значить — пропав? — аж підскочив коротун. — У наш час не пропадають! Пошуки організували? Де він пропав, коли він пропав? Тиждень, місяць тому, ну? Тифієв мимоволі всміхнувся. — Та ні, трохи раніше. Майже сто років тому. Коротун гикнув та й застиг із напіввідкритим ротом. Тифієв кивнув йому і попрямував по-коридору. — Вибачте, — запитав він у чоловіка, що йшов йому назустріч, — де знаходиться лабораторія Клоре? — Клоре? Ліве крило, другий поверх. — Дякую. — Тифієв! — нарешті оговтався коротун. — Його там немає. Він зараз у стендовому залі. Ідіть за мною. — До речі, - відрекомендувався він по дорозі, - Бартишев. Біля дверей стендового залу стояла невелика купка людей і жваво щось обговорювала. Бартишев, безцеремонно штовхаючись, прочинив двері і запропонував Тифієву: — Заходьте. — Я ж казав — не відчиняти дверей! — долинув із залу розгніваний голос Клоре. Бартишев швидко вштовхнув у зал сторопілого Тифієва, вскочив туди сам і хряснув за собою дверима. Стендовий зал був величезним. Вздовж стін громадилися дослідні установки, що мали, природно, незрозуміле Тифієву призначення, проте справляли на невтаємниченого враження вторгнення у світ науки, в самісіньку гущавину вирішення її нагальних проблем. Тим більше що багато які з установок були жахливо понівечені і навіть обвуглені. Середина залу була порожня, якщо не брати до уваги трьох клумб, посаджених тут чи то заради естетики, чи то спеціально для наступного експерименту, в результаті котрого іще одна з установок або ж понівечиться, або обвуглиться, або ж і перше й друге разом. — Кого там іще чорти приперли? — долинуло із кутка залу, і з-під цілої ще установки, схожої на великого хромованого павука, задкуючи на чотирьох, виповз Клоре. — А, це ти, — упізнав він Тифієва. — Ну, нарешті! — Упіймав! — несамовито заволав хтось під установкою. — Клітку давай! Клоре схопив клітку, що стояла поряд, і знову пірнув під хромованого павука. Там знялася метушня, почулося чортихання, і нарешті з-під установки виліз спочатку Клоре із кліткою в руках, ш якій сиділа звичайна польова миша, а слідом за ним — молодий хлопець, розхристаний і розпашілий. — Вона, значить, залізла під кожух, — розповідав хлопець, енергійно жестикулюючи, — а місця там мало, от хвіст і стирчить. Я її за хвоста, а вона мене — за пальця. Ну, тут я… — він помітив стороннього, розгублено замовк, потому звернувся до Тифієва: — Ви — Полосін? — Ні, - відказав Бартишев, — це Тифієв. — А де Полосін? — Полосін помер… — Як? — Обличчя хлопця видовжилося. Тифієв здогадувався, що буде далі, а тому поспішив випередити наступне запитання: — Це трапилося майже сто років тому. Здається, Бартишев цією квапливістю був не дуже задоволений. — Ти знаєш, навіщо я запросив тебе сюди? — спитав Клоре. — Як, по-твоєму, що це таке? — він вказав на клітки з тваринами. — Хом’як і, по-моєму, полівка, — відповів Тифієв. — Помиляєшся. Це — твори художника Полосіна!