низькокалорійною їжею з гранітного бамбука, цингою та шлунковою пліснявою, вчинили бунт. На Корсумі-4 старший механік корабля Жолій Ха Грего здирав зі старателів, виснажених пропасницею та постійним недоїданням, цілі пригорщі чистих, мов сльоза, діамантів за кожну банку….Тепер Жолій Ха Грего лежить десь на дні, обнявши валізу, наповнену сльозами-діамантами, і не потрібно йому вже нічого.

Барт зітхнув. У Всесвіті тисячі людей мруть як мухи від голоду тільки тому, що Консервна корпорація нє бажає знижувати ціни на продукти і свої надлишки просто-на-просто викидає сюди. І ніхто про це не дізнається, бо міжконтинентальні пасажирські траси проходять вдалині від острова, а для цікавих одинаків, схожих на тебе, Барте, поставили страхопуда, якого можна легко зіпнухти у провалля, щоб він розбився ущент, за винятком, ясна річ, еволюційної скриньки, і ти, звісно ж, хоч коли-небудь — через свою невгамовну цікавість, хай вона западеться! — спантеличено піднімеш її й глибоко — Сократ! — замислишся, і тоді з’явиться перед тобою чи то син, чи старенька мати, дружина, наречена, сіамський кіт, улюблене крісло або дідько його знає, що там іще, і ти раптом збагнеш, що страшенно його любиш, обожнюєш просто до нестями, і тобі шалено закортить обняти трухлявий фамільний буфет або обшарпаний рідний будинок, притиснути його, та ще обов’язково до живота… ну, а коли тіло поволі наллється металом і ти станеш сталевим та дзвінким, — цього задоволення тобі вже не відчути.

Барт підвівся в уважно оглянув улоговину. Ось одна чорна пляма, а там іще одна. Коли гарненько пошукати, то тут можна знайти з десяток трупів симбіотів. І всі вони будуть без еволюційних скриньок. Це так само точно, як те, що не всім пощастило зіштовхнути робота в провалля, і що десь близько за скелею, можливо, ось за цією, з іржавими патьоками, розпростерся людський скелет. Білосніжний, відшліфований сонцем і дощами, він лежить, кісточками пальців вчепившись у тріщину між камінням, і вже не хоче пити. І їсти. А поруч стоять кілька новісіньких банок. З останньої партії…

Барт здригнувся. З улоговини долинув чийсь крик. Він прислухався.

— Та-а-ту! — знову крик.

Він кинувся до урвища. Внизу, на осипу, радісно підстрибував хлопчик, вимахував руками і дзвінко гукав.

— Джіммі… - з лагідною недовірою прошепотів Барт і одразу ж заволав: — Я миттю!

Десь у глибинах пролунав застережливий голос. Та Барт уже спалахнув збудженням. З вистрибом кинутися вниз, по-дитячому пустотливо, піддаючись, борюкатися, наввипередки мчати до озера, пірнати, грати у квача до посиніння, згодом влягтися на гарячому піску…

— Я зараз, Джіммі!!! — махнув він рукою і, повернувшись, ухопив банку з чорною ікрою. — Я ж ніколи ще… — затнувся і глянув на банку. — Хай тобі всячина! Це ж треба…

Банка полетіла геть, а він побіг униз, ризикуючи скрутити собі в’язи…

Вдень.

І вночі.

У п’ятдесятиградусну спеку, і в невпинну тропічну зливу, і в шторм, коли солоні бризки прибою долітають до стежини, протоптаної в прибережних скелях, він, не поспішаючи, проте й не зупиняючись, крокував островом.

Дві години — коло.

Вісім кілометрів — коло.

Десять тисяч кроків.

Його важкі гостроносі черевики з самонаростаючою металорганічною підошвою розмірено трощили консервні банки, що траплялися на шляху: бляшані, скляні, пластмасові. Томатний сік хлюпав із скляних, пластмасові вибухали пивом чи молоком, із бляшаних, іржавих і новісіньких, летіли бризки консервованих фруктів, чвакала тушкована яловичина і фарш зі свинини, пирскали різноколірні желе. Коли під ногами траплялась велика бляшана банка з чорною ікрою, десь у підсвідомості зринало: «А я таки ще ніколи в житті не куштував чорної ікри…» Він наступав на банку — вона стріляла блискучими глейкими горошинками — і крокував далі.

Дві години — коло.

Вісім кілометрів — коло.

Десять тисяч кроків.

У п’ятдесятиградусну спеку, крізь невпинну тропічну зливу.

Вдень.

І вночі.