новокаїн ти, звичайно, не зробив?

— Та хто ж знав?! Ти завжди робиш?

— Ну… намагаюся… — не зовсім упевнено відповів Ігор.

— І я намагаюся! А тут… — Андрій не знайшов слів. — Та мені зовсім інше в голові було! Уяви, я з нею… — він махнув рукою. — Потім розповім…

— Атож… — промовив Ігор. — По лезу ходимо… Не знаєш, де й коли тебе підстереже… Іди сядь або вийди надвір, подихай крізь фільтр… Ось тобі гарна сигарета! І не хвилюйся, усе буде гаразд. Дивись оно, вона вже рожева, дихає сама, а ти кажеш… Я тобі її за ніч так відремонтую — завтра на дискотеку піде. До речі, звідки вона? Не знаєш? Нічого, завтра розберемося.

Андрій відчув, що йому справді бракне повітря і, наче очманілий, вийшов на ґанок у холодну весняну темряву.

II

Сигаретний дим хмарами зависав під стелею, не збираючись утікати крізь розчинене вікно. Андрій лежав на дивані в ординаторській реанімаційного відділення, із задоволенням випускаючи в повітря нові й нові його порції, відчуваючи, як поступово розслаблюється. Здається, усе поволі налагоджується. Пацієнтка, через яку він, без перебільшення, втратив половину власного здоров’я, лежить у палаті реанімаційного відділення під наглядом, у вену капаються розчини з ліками. Усе навкруги врешті-решт набуло якогось врівноваженого стану. Про те, що буде завтра, думати не хотілося, та думки лізли самі. Зранку вона прокинеться з головним болем, відчуваючи жахливу слабкість. Болітимуть і поламані ребра. Що він їй скаже? Але теперішній його стан був близький до ейфорії. Він бився до останнього, навіть уже втративши надію, і переміг. Тому не надто замислювався над цим. Головне, що сьогодні не сталося найгіршого. Головне, що вона житиме.

Ігор взяв зі столу свої «слухавки» і пішов до палати. Андрій, підвівшись, відкинувся на спинку дивана і скривився від болю в хребті. У скронях запульсувало та застукало, наче він знову опинився у вагоні того злощасного поїзда. Не в змозі побороти це враження, він заплющив очі…

На місто насувалися сутінки. Вокзал вирував звичайним буденним життям. Високий чоловік у довгому розстібнутому плащі і з собакою чималих розмірів зайшов у вагон приміського дизеля й одразу привернув до себе увагу пасажирів. Вони з цікавістю розглядали майже чорного пса з жовтими грудьми, довгими висячими вухами й розумним поглядом. Собаку звали Діком, і він не полюбляв подорожувати залізницею.

Огледівшись, його господар побачив те, що шукав. На одній із лавок посередині вагона виявилося два незайнятих місця поруч. Навпроти також замість трьох пасажирів їхало тільки двоє. Слід було поспішати — позаду вже хтось пропихався із сумками. Чоловік із собакою рушив проходом, обминаючи сумки та пакунки. Усі оберталися і проводили їх небайдужими поглядами. Нарешті дістався. Бабця, яка сиділа скраю, зиркнула на Діка, поцямкала губами і вмостилася зручніше. Навпроти неї сиділи чолов’яга провінційного вигляду в плащі й кашкеті та дівчина в жовтій куртці і з заплетеним у косу волоссям. Ця дівчина привернула увагу нового пасажира буквально з першого погляду. На колінах у неї лежала розгорнута книга.

І Андрій несподівано зрозумів, що далі не піде. Звички чіплятися до жінок він не мав. Але тут його наче щось зупинило. Він не знав точно що, але міг заприсягнутися — не тільки приваблива зовнішність. Тому й стояв серед проходу, гадаючи, що сказати і як утиснутися у вільний кут. Андрій ніби відчув, що в дівчині є щось таке… Особливе? Знайоме? Надзвичайно йому імпонуюче? Можливо. Щось відмінне від інших жінок. Таке, що заслуговує на більше, ніж просто ковзнути по ній очима, пройти мимо і за кілька хвилин забути. Так чи інакше Андрій зупинився.

А ззаду вже напирали.

— Даруйте, ви не будете проти, якщо ми сядемо на вільне місце біля вікна? — нарешті знайшовся Андрій, звертаючись одразу до всіх трьох і намагаючись виглядати якомога привітнішим.

Бабця на це запитання не зреагувала ніяк, дівчина мовчки знизала плечима, а чоловік у кашкеті широко всміхнувся і забрав коліна. Жест останнього вирішив усе.

— Він не кусається, можу вас запевнити, — усміхаючись, сказав Андрій, — абсолютно мирний і розумний пес.

Вони пройшли між лавками, зайнявши обидва вільні місця. Дік примостився на підлозі біля вікна й поклав голову на коліна господарю. Ось і влаштувалися. Можна було їхати до самого дому. Андрій полегшено зітхнув і ще раз оглянув своїх сусідів, відчуваючи незрозуміле самому собі хвилювання. Бабуся поруч сиділа з таким виглядом, наче їхала у вагоні сама. Чоловік ще раз посміхнувся Дікові, витяг газету й заглибився в політику. Поїзд рушив.

Переборюючи збентеження, Андрій нарешті, тепер уже впритул, глянув на свою сусідку навпроти, намагаючись за цю коротку мить угледіти оте «щось», але поки що зрозумів одне — дивитися на неї приємно. Тому погляд непристойно довго затримався на ній. Дівчина помітила це, відірвалася від книги і якусь мить дивилася на Діка, потім ковзнула поглядом по його господареві і знову опустила очі до читання. У Андрія виникло відчуття, що в ній начебто є щось знайоме, хоча був певен, що раніше її не бачив. І користуючись її захопленням книгою, подолавши таке несподіване перше хвилювання, з відстані одного кроку він крадькома продовжував розглядати її. Жовта куртка, схожа на штормівку. Чорні блискучі лосини обтягують стрункі ноги. Біляве волосся на перший погляд недбало заплетене в дуже вільну коротку косу, від чого окремі пасма спадають по щоках. Правильні риси і в міру пухлі губи роблять обличчя дуже привабливим, принаймні, як на нього. З-під розстебнутої куртки виглядає чоловіча фланелева сорочка у велику клітинку. І в усьому — рухах, міміці, одязі — відчувається якась особлива жіночність, а ця чоловіча сорочка лише підкреслює її.

Дівчина виглядала явно молодшою за нього, але наскільки — визначити було важко. Продовжуючи зиркати на неї, Андрій усвідомлював, що всі ці риси, які автоматично закарбовуються зараз у його пам’яті, — суто зовнішнє і не вони зупинили його так несподівано серед проходу. Скільки не дивись, але це не допоможе вловити оте «щось», яке перебуває поки що за межами його розуміння.

Минав час. Кидаючи періодично підозріливі погляди на Діка, гарна сусідка вперто не бажала звертати уваги на його господаря — або справді не помічала, як відверто він розглядав її, або тільки вдавала. А поїздка ж не нескінченна… Андрій дедалі виразніше усвідомлював, наскільки дівчина відповідає його смаку. Якщо не наважитися на знайомство зараз, то за якусь годину доведеться стримувати бажання пропустити власну зупинку.

Що ж сказати?