рано… Зачиняй двері і збирайся в дорогу… Уночі вирушим…

— Куди?

— Через кордон…

— Я не піду нікуди… Доста! Ти собі, як знаєш, а я не піду! — відповіла твердо, відчувши, що нітрохи його не боїться.

— Отакої, Гелено! — стишено мовив він. — Що це ти собі в голову взяла? Чи я вже тобі не чоловік?

— Та чоловік! — глумливо глянула на нього. — Тільки жижки в тебе тремтять… Як йти з таким?

— Годі! — гримнув він. — Я ляжу поспати, а ти збери все необхідне… Трохи одягу, харч який-небудь… На кордоні вже домовлено, не бійся, матиму чим заплатити…

— Ти знаєш, кого я щойно зустріла? — навмисне спитала його, щоб наполохати. — Симона Колибу… Він майор міліції…

— Він, гадина, і погубив усіх нас, — скреготнув зубами Тетеря. — Він упізнав тебе?

— Звичайно. Про тебе питав, про золото твоє…

— Яке золото?

— За яке ти Томася порішив…

— Звідки він про це знає?

— У нього спитаєш. Він, до речі, з обшуком сьогодні обіцяв навідатись, — зумисне мовила неправду. Побачила в його очах тваринний переляк і втішилась. — То як, будеш ніжитись у постелі чи подасися зразу?..

— Сто чортів! Ночі дочекатися треба… Куди серед білого дня? — серйозно стурбувався Тетеря. — Ти замкни хату і не відчиняй, хто б не добивався… Я ж за тобою прийшов, Гелю, а ти гороїжишся…

— Добре. Лягай, а я тебе зовні закрию, — запропонувала Гелена.

— А сама підеш донесеш? Ти ж йому симпатизувала. Гляди мені, Гелько, обох на місці, коли що… Але ти краще лишайся вдома. Удвох до смерку перебудемо… Чи не знудьгувалась по мужній ласці?

— Чи я знала її коли? — з викликом запитала Гелена, та, помітивши лихий вогонь в його очах, стишилась. — Приготувати ночви?

Вона пішла до печі, а він, розкинувшись на канапі, знову знеможено захропів.

Прокинувся він од поштовху в плече. Схопився, очманіло закліпав, намагаючись второпати, що сталося.

Гелена цілилася в нього з пістолета.

— Один лиш рух — і я стріляю, — попередила вона.

— Ти що, Гелю, що за жарти? — глянув на неї.

— Не жарти! Зізнавайся, душогубе, де золото ховаєш? — спитала, з огидою дивлячись в його заросле обличчя.

— Яке золото? — спробував він підвестись.

— Сиди! Золото, за яке Томася порішив…

— Я так і знав, що ти споганилась біля того Колиби, — прохрипів Тетеря, лихоманно вирішуючи, як бути. — Немає в мене ніякого золота!

— Як пес брешеш… Скажеш?

— Гелю, отямся… Адже ми у церкві вінчані, — спробував він приборкати її бодай цим нагадуванням.

— Довго берегла я зброю, щоб помститись тобі, кровопивцю, за мою занепащену долю… Кажи мерщій, де золото ховаєш?

— Отямся, Гелено! — крикнув він. — Це ж наше спільне золото — твоє і моє, удвох же втікатимемо за кордон…

— Ти не вийдеш з цієї хати, доки не скажеш, де золото, — мовила Гелена. — Ну?! Не мені воно потрібне, а людям… Колибі маю сказати…

— Ти не стрельнеш, — підвівся Тетеря. — У тебе ген руки тремтять. Не така вже й проста справа — убити чоловіка… Ти не стрельнеш, — рушив він до неї.

— Ні з місця! — скрикнула Гелена, відступивши на кілька кроків. — Стрельну! І за себе, і за Мишка і Тимка…

— Ти не стрельнеш! — наступав на неї, намагаючись загіпнотизувати її поглядом.

Він метнувся до неї, зовсім повіривши, що їй не вистачить рішучості стрельнути в нього.

Гримнув постріл. Бандит важко грюкнув на підлогу.

Гелена закрила рот рукою, щоб стримати дикий крик страху, що вирвався їй з грудей. Не тямлячи себе, вискочила в сіни. Замкнула двері. Стояла, важко дихаючи, прислухаючись, що коїться там, у хаті. Може, вона його лиш поранила?

Одімкнула двері і обережно, навшпиньки, зайшла до світлиці. Посеред кімнати лежало незрушне тіло.

Постояла, боячись ступити бодай крок ближче до вбитого. Несамовито галаснувши, знову вискочила з хати, замкнула двері і наосліп подалася вулицею.

«Я не мала права на самосуд, але я помстилась йому за все, — лихоманно думала вона, пересікаючи широку площу. — Він покараний моєю рукою, бо я найбільше звідала од нього кривди… Куди я біжу? До Симона… Стривай, я ж нічого не знаю про золото… Хто мені повірить, що я нічого не знаю? Може, спочатку вернутись обшукати хату?.. Адже він збирався втікати вночі, отже, золото було вже наготові… А що як воно десь закопане? Таємницю забрав таки душогуб на той світ… Де тепер шукати скарб?»

Вона спіткнулась і впала на бруківку. Довго лежала розпростерта серед площі, не хотіла підводитись. У пам'яті раптом зринула розпростерта, мов біла птиця, дівчина серед жовтого кленового листя на мокрім лискучім асфальті. То було миттєве видіння з незабутніх літ молодості, коли вона, вражена мужністю незнайомки, єдиний раз спитала себе відверто: «Чи змогла б і вона не коритись чужій злій волі?»

Відповідь віднайшлась надто пізно…