досить дорого коштували фірмі. Але Роберт Шмербах виявив при цьому загадкову вибачливість. Він похитав головою, промурмотів щось на зразок: «Треба ж було подумати» — і, очевидно, скоро забув про все.
Та одного дня загадка розгадалась. З’явився доктор Шерц. Александер чомусь саме зараз, ідучи розгрузлою небрукованою дорогою, згадував усе це. Як же воно тоді було? Він уже жив тут, за містом: йому дісталася також і дача його попередника по роботі. Це був гарненький маленький будиночок на одну кімнату з кухнею й верандою. На обліку в житловому управлінні будиночок не стояв. Був тут і телефон; цю останню обставину Александер уже не раз кляв на всі заставки, бо його часом серед ночі піднімав дзвінок. Коли він, сонний, брав трубку, то чув, приміром, таке: «Шеститонний „геншель“ застряв під Меране, зламалась ресора». Або: «„Бюссінг“ стоїть біля Еберсвальде; форсунки…»
Александер викочував з веранди мотоцикл і мчав у гараж — подивитись, чим там можна зарадити. «Хоч би сьогодні чого не сталось», — думав він тепер.
Тоді ж, два роки тому, й відбулась та вирішальна розмова. Доктор Шерц зробив йому одну пропозицію — досить дивну пропозицію. Александер ясно пам’ятав, як він сидів на дерматиновому дивані в його кімнаті: добре вдягнений, чемний, зовсім не настирливий. Низьким приємним голосом він виклав свою пропозицію. Що ця пропозиція має характер ультиматуму, стало ясно тільки під кінець розмови.
Йшлося ось про що: Александер повинен при потребі на важкому мотоциклі, якого доктор Шерц віддавав у його розпорядження, возити до зонального кордону певних людей. Там він передаватиме цих людей на явочних квартирах довіреним особам, які переправлятимуть їх через кордон. Всього існувало чотири таких явки. Александер мав право вибирати місце переходу на свій розсуд, аби воно було найближче від вихідного пункту. Якщо потрібна буде путівка, хай виписує її у «Баума і К°», Шмербах йому допомагатиме в цьому. В разі потреби йому доведеться якийсь час переховувати такого «подорожнього» в себе вдома. Кращого місця для цього і придумати важко.
Доктор Шерц не умовляв Александера; тільки подружньому, люб’язно роз’яснив, у чому полягатимуть його функції. І все-таки він дав зрозуміти, що в разі відмови Шмербах знайде привід найняти собі іншого диспетчера. Він пообіцяв за кожну таку поїздку грошову винагороду. Це була солідна сума: п’ятсот марок. Ці гроші покриватимуть також вартість бензину та інші витрати.
Розмір цієї суми тоді збудив недовіру Александера. Він спитав, яких це людей він має возити. «Взагалі — політемігранти», — відповів доктор Шерц. Але, мовляв, хай це його не цікавить. Тут нема нічого протизаконного — підвезти когось на мотоциклі, скажімо, з Бранденбурга до Бендорфа на зональному кордоні. Звичайно, нічого, але все-таки…
Вираз «політемігранти» доктор Шерц вибрав з цілком правильних психологічних міркувань. Ним рясніли сторінки гамбурзьких газет, які Александер читав щодня на протязі трьох років. І недовгочасне перебування з східній зоні ще не могло змінити його переконань. Александер тоді вважав, що допомагати політемігрантам хоч і небезпечно, але почесно і похвально. Під час першого такого рейсу він навіть відчував себе героєм, який сміливо, зухвало водить за носа прислужників ненависного режиму.
Та згодом у нього виникли деякі сумніви. Александерові в його щоденній роботі доводилось багато дечого чути, і він прийшов до тверезого висновку, що дуже багато людей переходять кордон з мотивів чисто кримінального характеру. На Захід тікав той, кому загрожувало судове переслідування.
Коли Александер додумався до цього, він часом намагався пригадати обличчя тих, кого він возив до кордону на задньому сідлі свого мотоцикла.
Першого разу він віз гарненьку молоду дівчину. Александер добре пам’ятав, як вона вчепилась йому в плечі під час шаленої їзди… То була чудова, хвилююча подорож. Потім такої романтики вже не було. Щоправда, серед його пасажирів ніхто не скидався на злочинця, крім одного бридкого типа, від якого тхнуло горілкою і який мав огидну звичку гризти нігті.
Александер прискорив крок; він сподівався дійти додому, поки знову не линув дощ. Дорога з обох боків була обсаджена кущами; за ними тяглися садки, огороджені дротяною сіткою, на якій іскрились крихітні дощові краплинки. Земля була вкрита брудним мокрим листям.
П’ять разів уже їздив він у такі подорожі. Чи тільки чотири? «А скільки я вже не бачив доктора Шерца? Два роки. І за весь час жодної звістки від нього. Тільки таємничі телефонні дзвінки: „О 21.00 прибути до південного виїзду з Шверіна“. Чи він взагалі ще живий? Може, він уже давно виїхав з Берліна…»
Сьогодні Александер чомусь весь час думав про це, і в нього вже почав псуватися настрій. Таке з ним бувало завжди. На роботі його нерви ще й не таке витримували; помилки й труднощі не лякали його. Але тут він нічого не міг з собою вдіяти. «Треба цьому покласти край, — думав він. — Роботи, мабуть, позбудусь, а знайти таку саму буде нелегко. Але далі так не можна».
Він уже був метрів за тридцять від старої сріблястої тополі, звідки видно його будинок; дорога там повертає вбік. Яка чудова картина — це дерево, що гнеться від вітру. Ще кілька кроків…
На згадку про дім настрій в Александера покращав. Увечері до нього мали прийти товариші по роботі. Він позичив патефон; у портфелі ніс кілька пляшок вина. Хоч би Карлгейнц не забув пластинок.
В Александера можна було досхочу повеселитись, і його друзі мирились і з далекою дорогою, і з грязюкою.
«Брігітта теж прийде», — задоволено думав Александер. Для нього це було головне.
Вже показалась біла хвіртка. Але що це таке? Перед хвірткою стоїть якийсь чоловік і нетерпляче натискає кнопку дзвінка.
Александер зовсім не збирався дозволити непроханому гостеві зіпсувати вечірку — хто б він не був. Ніколи такий гість не буває більш обтяжливим, ніж коли ти ждеш інших. Тому Александер зразу ж сховався за тополею і з досадою спостерігав незнайомого.
Але той, видно, був людиною швидких і несподіваних рішень, бо раптом трохи відійшов назад, перескочив з розбігу через низеньку хвіртку, пройшов палісадником і спинився перед дверима будинку. Порившись у кишені пальта, він вийняв якийсь предмет, — на такій відстані його не можна було розглядіти, — відімкнув ним двері й зник усередині.
Тепер Александер мусив теж вирішувати швидко. Повернутись і піти назад, як він хотів у першу мить, зараз уже не можна було. Він поквапливо рушив до будинку. Хвіртка грюкнула за ним, білий пісок скрипів під ногами. Александер машинально глянув на годинник.