- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (75) »
нього по допомогу. Навпаки я бажав тим «емпіреям» згину без вороття.
І це дуже ускладнило пошуки місця, до якого він запроторив свою дружину. Вже — колишню. Оскаженілі жовті таблоїди того часу повідомляли, що він одружився із якоюсь своєю прес-секретаркою, відправивши дружину «на лікування» у зв’язку з «глибокою душевною травмою» після смерті доньки.
Мені довелося дізнаватися, куди саме «відправив» у однієї літньої жінки, колишньої актриси, з якою Єлизавета Тенецька колись топила горе в чарці.
Виявилося, що це «місце» — передмістя Риги, елітний реабілітаційний санаторій. Одне слово, той благословенний куточок, з якого вибратися, не маючи грошей, цим «елітним» пацієнтам досить важко. Особливо, коли тобі немає куди повертатися.
Я знайшов свого старого ризького приятеля з телебачення — Андріса, котрий дістав точну адресу того санаторію і навіть змотався туди, адже я мав необережність назвати йому ім’я пацієнтки, яке досі діяло на представників мого триклятого і недобитого «кіношного» покоління, мов звук магічної сопілки.
— Вона там, старий! — заволав Андріс у слухавку збудженим голосом, немов його вкусив скажений пес. — Вона там! Я навіть бачив її крізь паркан! Ну, я тобі скажу…
Що саме він хотів сказати, я дізнаватися не став, подякував, пообіцяв звернутися до нього в разі необхідності і наступного ж дня пішов до посольства оформлювати візу.
Їхати вирішив потягом, бо мені потрібна була дорога — довга, нічна і ранкова, з перетинами кордонів, з полями і лісами, що простягаються світ за очі. Дорога, протягом якої я міг обміркувати куди їду і що скажу. Надто тривожно було думати про те, якою побачу її.
У мене не було жодних доказів на підтвердження радісної звістки, крім листа, який отримав. Але він був написаний на комп’ютері — як довести, що його писала саме вона, Ліка?
Три речі лежали у мене в кишені — візитка, котру мені дав адміністратор в готелі Бару, вже досить затерта, з новим іменем і чужим прізвищем, така ж затерта світлина, зроблена під водою, на якій важко було розібрати обличчя і… ґудзик, котрий знайшов у шафі.
Досить химерні докази її існування.
Попри це, не поїхати я не міг.
На вокзалі в Ризі одразу пересів в електричку і за хвилин сорок вийшов на маленькій затишній станції. Літо того року видалося довгим і алея, що вела у центр передмістя, щільно заплела небо тьмяним золотом ще живого, соковитого листя. Містечко здавалося вимерлим, лише деінде, на охайних галявинах перед котеджами тліли вогнища. Зайшов в невелику порожню кав’ярню. Дзеленькнули китайські підвіски і до мене викотилась огрядна білява пані з широко поставленими очима і кирпатим носом, прискіпливо огледівши з голови до ніг. — Лаб дієн! — привітався я, міркуючи, чи не краще перейти на англійську, адже це було все, що міг сказати по-тутешньому. — Доброго дня, — посміхнулася вона. — Чого пан бажає? Пан забажав каву, бутерброд і сто грамів коньяку. — Ви звідки? Я відповів. — Мабуть, приїхали на гостини? — запитала хазяйка, готуючи каву. Я сказав, що вона має рацію і розпитав, як дістатися до санаторію. Більше вона мене не турбувала. Я пив каву і розмірковував, як підкотитися до головного лікаря, як повести розмову і взагалі, чи прийме він мене, якщо має якісь вказівки щодо несанкціонованих побачень своїх пацієнтів. Залишивши на столику два євро, вийшов і попрямував за вказаною адресою. Санаторій розташовувався в сосновому лісі. Я обійшов територію по периметру паркану, вгрузаючи ногами у м’який килим із глиці. Аромат стояв густий і запаморочливий! Якоїсь миті я подумав, що і сам був би не проти відлежатись тут бодай кілька тижнів, у цій духмяній тиші. Санаторій був невеликий, двоповерховий, з маленькими білими вікнами, терасою, на якій стояли високі дерев’яні крісла, на подвір’ї — кілька білих альтанок і камінний «сад» в японському стилі. Була обідня година і тут, як і в усьому містечку, панувала мертва тиша. Я пішов по стежці і шурхіт гравію під ногами у пронизливій тиші озвався гірським каменепадом. Розмова з директором санаторію паном Валдісом виявилася, попри мої перестороги, необтяжливою. Він повідомив, що термін сплати за перебування пані Тенецької закінчився півроку тому і поки що жодних грошових надходжень не було. Тепер, мовляв, вони самі не знають що з нею робити, адже на запит про подальше утримання пацієнтки, відповіді не отримали. І якщо так триватиме довше, вони будуть змушені відправити її деінде. Депортувати. Або влаштувати до будинку скорботи… Висновок напрошувався невтішний: її викинули! Інакше кажучи, на сучасному сленгу — «кинули». Отже, я прибув вчасно. І, здається, пан Валдіс зітхнув з полегшенням. Запропонував почекати побачення в альтанці, доки триватиме обід. Я рушив до альтанки, що біліла посеред сосон. Устиг судомно викурити зо п’ять сигарет, очікуючи на зустріч і малюючи в уяві сотню різних варіантів цього «побачення». Так зосередився, що коли підвів очі — вона вже стояла навпроти мене. В квітчастому флісовому халаті, в капцях на босу ногу, з короткою «хлоп’ячою» стрижкою. Руки — в кишенях. Незвична зачіска і хвороблива худоба робила її непізнаваною, молодшою, зовсім іншою. І… дуже схожою на Ліку. Ми мовчали, розглядаючи одне одного. Певно, роки, що проминули з останньої зустрічі зробили свою справу і щодо мене. Потім вона змела рукою з лави листя і сіла навпроти. Аби якось почати розмову, я простягнув їй сигарети, але вона заперечно похитала головою. Поки я міркував, з чого почати бесіду, вона випередила мене. Своїм глухуватим голосом, який анітрохи не змінився, промовила: — Вона… знайшлася… В її інтонації не було ані запитання, ані ствердження. — Так, — сказав я. — Вона… жива… Знову — безбарвно, як каже людина, котра не хоче почути поганих новин. — Так, — сказав я. І вона заплакала, закриваючи обличчя коміром жахливого старечого флісового халату. Звісно, я ніколи не бачив, як плаче Єлизавета Тенецька і взагалі не уявляв, що вона може плакати. Чомусь це ніколи не спадало на думку. Вона плакала, як і всі інші… Я підхопився, сів поруч. Вона ткнулася в моє плече і її нестримний плач завібрував в мені, мов звук у камертоні. Але чи міг я заплакати разом із нею?.. Обійняв, поплескуючи по худесенькій спині і проковтнув клубок, що стояв у горлі. Відчував жаль. Тугу. І бажання, щоби ця зворушлива, майже
На вокзалі в Ризі одразу пересів в електричку і за хвилин сорок вийшов на маленькій затишній станції. Літо того року видалося довгим і алея, що вела у центр передмістя, щільно заплела небо тьмяним золотом ще живого, соковитого листя. Містечко здавалося вимерлим, лише деінде, на охайних галявинах перед котеджами тліли вогнища. Зайшов в невелику порожню кав’ярню. Дзеленькнули китайські підвіски і до мене викотилась огрядна білява пані з широко поставленими очима і кирпатим носом, прискіпливо огледівши з голови до ніг. — Лаб дієн! — привітався я, міркуючи, чи не краще перейти на англійську, адже це було все, що міг сказати по-тутешньому. — Доброго дня, — посміхнулася вона. — Чого пан бажає? Пан забажав каву, бутерброд і сто грамів коньяку. — Ви звідки? Я відповів. — Мабуть, приїхали на гостини? — запитала хазяйка, готуючи каву. Я сказав, що вона має рацію і розпитав, як дістатися до санаторію. Більше вона мене не турбувала. Я пив каву і розмірковував, як підкотитися до головного лікаря, як повести розмову і взагалі, чи прийме він мене, якщо має якісь вказівки щодо несанкціонованих побачень своїх пацієнтів. Залишивши на столику два євро, вийшов і попрямував за вказаною адресою. Санаторій розташовувався в сосновому лісі. Я обійшов територію по периметру паркану, вгрузаючи ногами у м’який килим із глиці. Аромат стояв густий і запаморочливий! Якоїсь миті я подумав, що і сам був би не проти відлежатись тут бодай кілька тижнів, у цій духмяній тиші. Санаторій був невеликий, двоповерховий, з маленькими білими вікнами, терасою, на якій стояли високі дерев’яні крісла, на подвір’ї — кілька білих альтанок і камінний «сад» в японському стилі. Була обідня година і тут, як і в усьому містечку, панувала мертва тиша. Я пішов по стежці і шурхіт гравію під ногами у пронизливій тиші озвався гірським каменепадом. Розмова з директором санаторію паном Валдісом виявилася, попри мої перестороги, необтяжливою. Він повідомив, що термін сплати за перебування пані Тенецької закінчився півроку тому і поки що жодних грошових надходжень не було. Тепер, мовляв, вони самі не знають що з нею робити, адже на запит про подальше утримання пацієнтки, відповіді не отримали. І якщо так триватиме довше, вони будуть змушені відправити її деінде. Депортувати. Або влаштувати до будинку скорботи… Висновок напрошувався невтішний: її викинули! Інакше кажучи, на сучасному сленгу — «кинули». Отже, я прибув вчасно. І, здається, пан Валдіс зітхнув з полегшенням. Запропонував почекати побачення в альтанці, доки триватиме обід. Я рушив до альтанки, що біліла посеред сосон. Устиг судомно викурити зо п’ять сигарет, очікуючи на зустріч і малюючи в уяві сотню різних варіантів цього «побачення». Так зосередився, що коли підвів очі — вона вже стояла навпроти мене. В квітчастому флісовому халаті, в капцях на босу ногу, з короткою «хлоп’ячою» стрижкою. Руки — в кишенях. Незвична зачіска і хвороблива худоба робила її непізнаваною, молодшою, зовсім іншою. І… дуже схожою на Ліку. Ми мовчали, розглядаючи одне одного. Певно, роки, що проминули з останньої зустрічі зробили свою справу і щодо мене. Потім вона змела рукою з лави листя і сіла навпроти. Аби якось почати розмову, я простягнув їй сигарети, але вона заперечно похитала головою. Поки я міркував, з чого почати бесіду, вона випередила мене. Своїм глухуватим голосом, який анітрохи не змінився, промовила: — Вона… знайшлася… В її інтонації не було ані запитання, ані ствердження. — Так, — сказав я. — Вона… жива… Знову — безбарвно, як каже людина, котра не хоче почути поганих новин. — Так, — сказав я. І вона заплакала, закриваючи обличчя коміром жахливого старечого флісового халату. Звісно, я ніколи не бачив, як плаче Єлизавета Тенецька і взагалі не уявляв, що вона може плакати. Чомусь це ніколи не спадало на думку. Вона плакала, як і всі інші… Я підхопився, сів поруч. Вона ткнулася в моє плече і її нестримний плач завібрував в мені, мов звук у камертоні. Але чи міг я заплакати разом із нею?.. Обійняв, поплескуючи по худесенькій спині і проковтнув клубок, що стояв у горлі. Відчував жаль. Тугу. І бажання, щоби ця зворушлива, майже
- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (75) »