Зала в палаці герцога.

АЛЕССАНДРА і КАСТІЛЬЙОНЕ.

АЛЕССАНДРА

Сумний ти, Кастільйоне.

КАСТІЛЬЙОНЕ

Я? Нітрохи!

Я найщасливіша людина в Римі.

Ще кілька днів, о люба Алессандро,

І ти — моя. О, я такий щасливий!

АЛЕССАНДРА

Радієш ти, сказала б, дуже дивно.

Що діється з тобою, мій кузене?

Чому зітхаєш важко?

КАСТІЛЬЙОНЕ

Та невже?

Я й не помітив. Далебі, це звичка —

Таку вже маю звичку дурнувату,

Коли радію надто. Я зітхав? (Зітхає).

АЛЕССАНДРА

Авжеж. Тобі недобре. Забагато

Собі ти потурати став, на жаль.

Ті оргії нічні тебе погублять!

Мій Кастільйоне, дуже ти змінився:

Змарнілий вид... ні, так ніщо не шкодить

Здоров'ю, як неспання та вино.

КАСТІЛЬЙОНЕ (задумливо)

Ніщо, кузино, навіть і журба

Так не шкідлива, як вино й розпуста.

Я кину це.

АЛЕССАНДРА

Отож! А ще облиш

Друзяк своїх крикливих — таж не рівня

Плебеї спадкоємцеві ді Брольйо

І мужу Алессандри.

КАСТІЛЬЙОНЕ

Їх облишу.

АЛЕССАНДРА

Звичайно — мусиш. І ретельно дбай

Про одяг та про виїзд — вельми прості

Вони як на твій стан, адже пристойність

Багато важить.

КАСТІЛЬЙОНЕ

Дбатиму й про це.

АЛЕССАНДРА

Гляди ж! І на свою поставу, пане,

Зверни увагу, — гідності тобі

Бракує.

КАСТІЛЬЙОНЕ

Гідності мені бракує.

Авжеж.

АЛЕССАНДРА (спогорда)

Та, бачу, ти смієшся з мене!

КАСТІЛЬЙОНЕ (неуважливо)

Кохана Лалаґо!

АЛЕССАНДРА

Невже причулось?

Про Лалаґу він при мені згадав!

Мій графе! (Кладе руку йому на плече).

Де твої думки?.. Він хворий!

Та що тобі таке?

КАСТІЛЬЙОНЕ (здригнувшись)

Кузино люба!

Простіть мені, я й справді занедужав.

Зніміть, прошу вас, руку із плеча...

Як душно тут! О пані!.. Ось і герцог!

Входить ді БРОЛЬЙО.

ДІ БРОЛЬЙО

Є новина, мій сину! (Приглядається до Алессандри).

В чому річ?

Копилить губки? То цілуй мерщій!

Негіднику, цілуй, і помиріться!

Обоє слухайте. Чекає Рим

Поліціана — Лестерського графа!

Запросимо його ми на весілля.

Він вперше в Римі.

АЛЕССАНДРА

Що! Поліціан,

Британський граф із Лестеру?

ДІ БРОЛЬЙО

Він самий.

Запросимо до себе на весілля.

Юнак роками — славою він муж.

З ним не стрічався я, та люди кажуть:

Розумний, смілий, дуже родовитий.

Запросимо його ми на весілля.

АЛЕССАНДРА

А я начулась про Поліціана —

Гульвіса, легковажний і зрадливий.

Хіба не так? До роздумів не схильний.

ДІ БРОЛЬЙО

Е, ні, голубко. Кажуть, що нема

У філософії таких софізмів,

Щоб він їх розтлумачити не зміг.

Таких учених мало.

АЛЕССАНДРА

Дивина!

Мені казали ті, хто з ним знайомий,

Що цей Поліціан, немов шалений,

До чаші насолод земних припав.

КАСТІЛЬЙОНЕ

Кумедія! Знайомий я із ним.

Поліціан не вчений, не дотепник,

А просто мрійник, і йому чужі

Звичайні пристрасті.

ДІ БРОЛЬЙО

Не треба, діти,

Нам сперечатись. Краще у саду

Вдихнімо аромати свіжих квітів.

Чи десь я чув, чи так мені здалося,

Що меланхолік граф Поліціан? (Виходять).

ЯВА ЧЕТВЕРТА

Жіноча світлиця, вікно відчинене в сад. ЛАЛАҐА, у глибокій жалобі, читає при столику, на якому кілька книжок і дзеркальце. В глибині ДЖАСІНТА (покоївка) недбало сперлася на стілець.

ЛАЛАҐА

Джасінто! Чи це ти?

ДЖАСІНТА (зухвало)

Я, синьйорино!

ЛАЛАҐА

Не знала я, що ти також в кімнаті.

Сідай! На мене не звертай уваги.

Сідай-но, я така нещасна.

ДЖАСІНТА (вбік)

Й добре.

ДЖАСІНТА боком сідає на стілець, кладе лікті на бильце й презирливо дивиться на господиню. ЛАЛАҐА читає далі.

ЛАЛАҐА

«Під сонцем іншим, він сказав, вона

Розквітла б гойним квітом, та не тут».

Зупиняється, перегортає кілька сторінок і знов читає.

«Де ні зими, ні злив, ні завірюх.

Де вітер з Океану дме західний,

Несучи людям свіжість та бадьорість».

Як гарно! Як прекрасно! І як схоже

На мрії спраглої душі моєї...

Щасливий край! (Помовчавши).

Вона померла — діва!

Ще щасливіша, що могла померти!

Джасінто!

Та не відповідає, і ЛАЛАҐА читає далі.

О, знову! Схожа оповідка

Про гожу панну за далеким морем!

Ось як говорить в п'єсі Фердинанд:

«Померла юна»; Боссола в одвіт:

«Я думаю, що ні, — її ж бо горе

Здавалось вічним!» Безталанна жінка!

Джасінто!

Та знов не відповідає.

Ось іще страшніша повість,

Але так само сповнена розпуки.

Єгипетська цариця тьму сердець

Здобула легко, та своє згубила.

Вона померла. Дві її служниці

Над нею ревно плачуть — ніжні діви,

І ймення ніжні: Ейрос, Харміон!*

Веселка й Горлиця... Джасінто!

ДЖАСІНТА (роздратовано)

Що?

ЛАЛАҐА

Джасінто, люба, ще сходи, будь ласка,

До книгозбірні й принеси мені

Євангеліє.

ДЖАСІНТА

Тьху! (Виходить).

ЛАЛАҐА

Лиш в Галааді

Є ліки зраненій моїй душі!

Росу цілющу в ніч гіркого лиха

Знайду я там — «росу, куди яснішу

За ту, що криє перлами Гермон».

Входить ДЖАСІНТА і жбурляє книгу на стіл.

ДЖАСІНТА

Ось, пані, нате. (Вбік). Ну ж і вередує!

ЛАЛАҐА (здивовано)

Що ти, Джасінто, кажеш? Чи тебе

Я чим покривдила? Даруй ласкаво.

Мені слугуєш вірно ти давно,

І я тебе ціную. (Знов береться до читання).

ДЖАСІНТА (вбік)

Так і є!

Прикраси жодної — все віддала мені.

ЛАЛАҐА

Що ти сказала? А, до речі, люба,

Щось про своє весілля ти мовчиш.

Як Уґо там? Коли вже до вінця?

І чим, Джасінто, я змогла б іще

Зарадити тобі?

ДЖАСІНТА (вбік)

Змогла б іще!

Прозорий вельми натяк. (До Лалаґи). Годі вам

Прикрасами отими докоряти!

ЛАЛАҐА

Прикрасами! Джасінто, далебі,

Про них не йшлося.

ДЖАСІНТА

Так-таки вже й ні!

Я ладна присягнути, що каблучка

Оця фальшива — Уґо так сказав.

Він певен: зроду справжній діамант

Такій, як ви, наш граф не подарує!

А я — вже точно знаю: зараз вам

Не до прикрас. Їй-Богу, не брешу. (Виходить).

ЛАЛАҐА, ридаючи, схиляється на столик, трохи згодом підводить голову.

ЛАЛАҐА

Нещасна Лалаґа! Таке почуть

Від покоївки! Годі. То ж змія,

Яку пригріла ти на власних грудях!