своєї долі з жодною дочкою Землі, ні в чому не зраджу її благословенної пам'яті й не забуду те щире почуття, яке дало мені стільки щастя. І я закликав Вседержителя бути свідком моєї святої врочистої обітниці. А якщо я порушу ту обітницю, нехай упаде на мене кара, про яку я благав Його і її, святу, що житиме в Елізіумі,* і нехай кара буде такою страшною, що я не зважусь навіть говорити про неї. Коли я сказав ці слова, ясні Елеонорині очі ще більше проясніли. Вона зітхнула, неначе смертельний тягар уже не гнітив її, і, затремтівши, гірко заплакала. А втім, утішилась моєю обітницею (адже була ще дитям), і смерть їй видавалася легкою. Через кілька днів, спокійно лежачи на смертному одрі, вона сказала мені, мовляв, за те, що я зробив для заспокоєння її душі, вона після смерті охоронятиме мене, якщо їй це буде дозволено, по ночах приходитиме до мене у яв. А якщо душам раю цього не можна, вона часто звіщатиме про свою присутність — чи то дмухне мені в обличчя вечірнім вітерцем, чи то напахне повітря, яким я дихаю, ангельським фіміамом. Із цими словами вона розлучилась зі своїм безгріховним життям, ніби завершивши тим першу пору мого життя.

У своїй розповіді я нічого не приховую. Але коли переступаю бар'єр на шляху Часу, споруджений смертю коханої, і вступаю до другої пори свого життя, я відчуваю, як мій мозок огортає тінь, і я більше не вірю в бездоганність своєї пам'яті. Та однак казатиму далі. Роки поволі тяглися один за одним, а я все не виходив з Долини Багатобарвних Трав.

І знову все в ній змінилося. На деревах зів'яли і більше не розпускались схожі на зірки квіти. Зелені килими вицвіли, зблякли рубіново-червоні асфоделі, а на їхньому місці повитикалися десятки карооких фіалок, що неспокійно тріпотіли під важкою росою. На наших стежках більш не вирувало життя, бо цибатий фламінго вже не розгортав рожевих крил, а разом з рештою веселих яскравих птахів, що прилетіли колись із ним, з тугою полетів у гори. Золоті та срібні риби спливли вниз по течії і вже ніколи не прикрашали нашої чудової річки. І колискова, яка бриніла мелодійніше Еолової арфи, чарівніше за все, крім Елеонориного голосу, віддаляючись, почала стихати, поки згасла зовсім. Згодом стих і шум річки, поки нарешті над її берегами запанувала одвічна урочиста тиша. Велетенська хмара піднялася і, полишаючи верхівки гір у похмурій задумі, поринула назад, у край Гесперу, захопивши з Долини Багатобарвних Трав усю свою золоту пишноту.

Проте Елеонора не забула про свої обіцянки: адже я чув, як бряжчали ангельські кадильниці, а хвилі неземних пахощів повивали долину. Зоставшись на самоті, я відчував, як важко гупає серце, а вітерець, обвіваючи чоло, доносив до мене тихі зітхання. Часто нічне повітря наповнювалось невиразним шепотінням, а одного разу, — ох, лише одного разу! — я прокинувся від глибокого, ніби смерть, сну, відчувши на губах дотик примарних вуст.

Але й після цього порожнеча в моєму серці не заповнилась. Бо я марив коханням, що колись живило його.

Згодом долина стала гнітити мене спогадами про Елеонору, і я покинув її назавжди задля бурхливих і водночас марних утіх світу.

Я опинився в незнайомому місті, де все, здавалося, було спрямоване на те, щоб знищити пам'ять про солодкі мрії, яким я багато років тому віддавався в Долині Багатобарвних Трав. Розкіш і пишнота блискучого двору, шалений дзенькіт зброї і несказанна чарівність жінок бентежили й паморочили мій розум. Але моя душа зберігала вірність давній обітниці, і тихими ночами Елеонора нагадувала мені про себе своєю незримою присутністю. Та раптом усе скінчилось: світ немов потьмянішав, і я жахнувся думок, що обпікали мій мозок, і страшних спокус, які не давали мені спокою, бо з далеких, чужих, незнаних країв до веселого двору короля, якому я служив, прибула дівчина, чия краса одразу полонила моє зрадливе серце. Не вагаючись, я кинувся їй до ніг, палко й ревно віддаючи шану коханню. Та й що важило моє почуття до дівчинки з долини в порівнянні з тим гарячковим шалом, з тим величним захватом і обожненням, з якими я вилив у сльозах свою жагу неземній Ерменґарді? О світла, як янгол, Ерменґардо! Твій образ витіснив з моєї пам'яті спогади про іншу. О божественна Ерменґардо! Вдивляючись у саму глибінь її незабутніх очей, я думав лише про них, — і про неї.

Я повінчався, і не відчував страху перед карою, котру накликав на себе, а її гіркота оминула мене. А одного разу — лиш одного разу — серед нічної тиші крізь ґрати вікна до мене долинули давно забуті тихі зітхання, і я почув такий знайомий ласкавий голос:

— Спи спокійно! Адже над усім царює Дух Кохання, і, віддавши своє палке серце тій, кого звеш Ерменґардою, ти можеш вважати себе вільним від присяги на вірність Елеонорі. Чому? Про це дізнаєшся на небесах.

______________________________

Примітки

Цей текст Едґара По вперше було надруковано 1842 року у щорічному альманасі “The Gift: A Christmas and New Year's Present” («Подарунок: Різдвяний та Новорічний презент»), під заголовком «Елеонора: притча». 24 травня 1845 року «Елеонора» була перевидана у нью-йоркській газеті “Broadway Journal” з доданим автором епіграфом, котрого не було у першому виданні.

Sub conservatione formae Specificae salva anima. — Поки зберігається певна форма, душа ціла (латин.).

Луллій Раймонд (1235-1315) — іспанський поет, схоласт, алхімік.

«Світло несказанне» — слова з рядка «Гімну порам року» англійського поета Джеймса Томсона (1700-1748).

agressi sunt mare tenebrarum, quid in eo esset exploraturi — вступають до моря пітьми, щоб дізнатися, що там (латин.).

... величезні сірійські змії... — Йдеться про давньосірійські міфи.

Геспер — вечірня зірка, що сходить на заході, Венера.

Шіразький бард — Сааді (1184-1291), перський поет, який народився й помер у місті Шіраз.

Елізіум (Єлісейські поля) — згідно з античною міфологією, місце, де перебувають душі праведників.