- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (12) »
січу терни, голими руками мури ламаю, мов крилами перелітаю безодні… Лечу…
Самотньо й лунко одгукується в німих стінах моя помірна хода, ясно палає огонь моїх мрій.
Загорілось бажання нетерпляче, невпокійне — не стояти без діла на місці, не марнувати часу, в правду, в життя перетворити мрію.
І мене ніби магнітом потягло до того мого чемоданчика, що на дні в йому поскладані мої підручники та зшитки. Я знаю, що з мене б тепер сміялись, проте не можу втерпіти, щоб хоч не глянути на їх.
Думаю: «Все одно — ніхто того не буде бачити…» І я швидко біжу по чемодан, несу його в клас.
Незабаром жужмом летять з його в один бік сорочки, котиться засохлий у дорозі хліб у другий, швидко витягую книжку, що олівцем посередині закладена, і поміж розкиданого збіжжя сідаю з нею до каганця.
«Я тільки хоч погляну очима», — умовляю себе. І, розгорнувши книжку, зразу, як у воді, потонув у їй…
Шмат глини, одвалившись десь у кутку од стелі, гучно ляскає на мостину… Кидаюсь, як зо сну:
«Де я?»
Порощить дощ за вікном. Під партою десь одноманітно скрегоче миша, тягаючи сухар. Як червона зірочка з туману, блимає перед очима каганець. Дощ шумить, не вгаває надворі, дедалі рясніший, голосніший. Ніч все темніша стає та глибша…
А з усіх боків шумлять вікна — плачуть… Так плачуть, так плачуть, обливаються рясними слізьми, гіркими, безнадійними, і стиха причитують, що ніколи вже не буде сонця ані ясних днів.
В мене грає радість, як вино, і шкода стає того нерозумного жалю дитячого, тих буйних, даремних слів. Так, бувало, колись ми, малі діти, розумом недійшлі, заходилися од марного плачу, коли наша мати до ночі засидиться десь у забарній гостині. Тоді нам, малим, в темряві здавалося, що вже мати ніколи, ніколи не вернеться додому…
Ой ви, дурненькі, заплакані вікна: сонце — буде, будуть дні радісні, ясні, будуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи… Будуть!..
В дощовому шелесті стало чути, як десь за школою хрипко й сумовито заграли якісь очеретяні дудки: півні найглухішу ніч співали.
ІІ
Ранок. Щось стукає в двері. — Хто такий? За дверима здавлений голос: — Вибачте, дозвольте зайти до вас на часинку, я — тутешній дяк… Увіходить: сива шапка, пальто — наопашки, під рукою кавун. Сміливі сірі очі, шовкові русі кучері — гарний… Знайомиться: — Дяк Запорожець. Довідався, що ви приїхали в школу, не втерпів, щоб не зайти познакомитись. Вибачте, у нас по-простому… Понесло горілкою, разом із тим бачу — в кишені з червоною головкою пляшка казенки… Соромливо заховав її од моїх очей. Посідали, почали розмову. Про одне, про друге… Про попа. — Дерій, зажера, заїдливий… Питаю: — Не в миру з ним? — Не любимо й на перехід один одного. Не людина — собака пінява… Помовчав. — Коли сказати правду, то я навмисне й прийшов до вас, зарані попередити: якомога дальше од його; тільки путня людина прибуде в село — з'їсть. Дяк підсунувся ближче, і передо мною виростають незабаром картини довгої, запеклої ворожнечі попа з дяком. Звичайно, піп давно б «з'їв» дяка, коли ж Запорожців дядько — в консисторії, і люди — теж за дяком. Крім того, поблизу — штунда. — То й що? — питаю. Осміхається. Помовчавши: — Бачите, вони давно вже підмовляють мене до себе — вподобали… Приглядаюся уважніше: коло губів креска непокірна, уперта. Інтимно: — Ви знаєте, нема того місяця, щоб не тягли: як не до преосвященного, то в консисторію, а то — в монастир на покуту. - І це було? — заохочую. — Ще й не раз, недавно два тижні сіяв борошно в монастирі. На тому тижні тільки вернувся… — За що? — Вийшло маленьке непорозуміння: на Маковія за бороду батю посмикав у церкві. Трошки, — додав він скромно. Зітхнув: — Ех, огидло все це мені до краю. — То ви б покинули, якої неволі сидіти в дяках? Підвів голову й серйозно подивився на мене: — В москалі візьмуть. Задумався. Далі стрепенувся, кинув на мене запозирливий, гострий погляд: — А ви самі — якого роду? Я сказав. — Умгу… — А що таке? — Я — так. Заспокоївся. Вистукує щось пучками по столу. Стиха почав співати. Голос затремтів юнощами, мрійно і лагідно. Далі прояснів, засміявся, енергійно труснув кучерями, й очі засяяли ясно, весело — по-бурсацькому. До мене: — Ви співаєте? — Співаю. — Цю знаєте? — І на всю школу несподівано шугнуло: Де ти бродиш, моя доля… Разом із тим він широким рухом вийняв із кишені пляшку, ніби про це вже була в нас мова раніш, вибив пробку, повів очима по кімнаті: — У вас тут чарки, або хоч шклянки не буде? Я сказав, що горілки не буду пити. Він не почув чи не зрозумів: — Що? — Кажу, що я пити не буду. — Чому? — Не п'ю. Він пильно дивиться мені в вічі, неймовірно: — Ви — козак? Сміюся: — Козак. - І не будете? — В очах випливає готовий уже ворожий виблиск. Кажу спокійно й рішуче: — Ні. Довго дивиться в очі, далі помалу, нерішуче заткнув пляшку пробкою, сховав у кишеню, взяв свій кавун, встає. — Не треба. Казали — приїде до нас такий і такий, аж бачу: до нашого берега що не запливе… — Він махнув безнадійно рукою, кинув на кучері шапку, пішов. У порозі спинився, саркастично зажмурив око: — Знаю, звідкіля цей вітер… Певне, вже наговорили… Ну і к чорту — плакати не буду. Ляснув дверима, зник. Дивлюсь услід. Химерна якась людина.III
Андрій Маркевич, старший учитель в школі,- рудий кремезний паруб'яга. Обличчя — червоне, в ластовиннях; у синіх очах, як скеля з-під води, виблискує криця. Ходить у свиті в бобриковій, а штани носить на випуск. На голові — кашкет із оксамитовим околишем, арматурка, кокарда. Здіймає він з голови того кашкета обережно, як архирей митру, і раз у раз здуває порох. Людина занадто практична, ретельно акуратна, хитренька, до всього допитливий. Не припав він мені спершу до душі. Думав: певне, вертій на зразок сільських юристів. До мене він теж поставився зразу, віри не доймаючи: репутація невпокійного учителя, що про неї якось він уже довідався, викликала у його рішучу собі догану. Після перших розмов я почав тікати од усякої з ним зустрічі. В школі навчання ще не починалось: я сів за свої книжки і сидів за ними часом допізна. Став помічати — мій колега спозирає за мною. Глянувши якось увечері у вікно, я загледів, як блиснула кокарда… Затулив вікно. Став ще далі держати себе од його. Коли ж Андрій Маркевич, на моє диво, дедалі стає лагідніший до мене, шукає зустрічі, охотніше стає на розмови.- 1
- 2
- 3
- 4
- . . .
- последняя (12) »