- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (12) »
Здаєіься, хоче про щось говорити, тільки не наважиться.
Одного вечора чую — легенько стукає в двері.
Увіходить, трохи сконфужений, замутившись якоюсь дрібницею. Далі підходить до столу, нашвидку, пильними очима їсть мої книжки.
Питає так, ніби між іншим:
— Певне, читати любите, що так довго огонь у вас горить щовечора?
— Читаю потроху, — неохоче одказую.
— Книжки які цікаві маєте? — прихиляється до столу, кидає гострий зір на сторінку розгорнутої книжки.
— Більше — шкільні підручники.
— Може, до якогось іспиту готуєтесь?
Признаватися йому в своїх таємних замірах мені не хочеться, і я одповідаю навмисне якнайсухіше:
— Так, маю таку думку.
Беру мовчки з-перед його очей книжку, загортаю.
Почервонів. Помовчав.
Проте було помітно: чим непривітніші мої до його слова, тим більше розгорається у його цікавість. Трохи переждавши, несміливо, проте з незламною упертістю він почав знову:
— Можна спитати вас, до якого саме ви готуєтесь іспиту?
Брала нудьга — одповідаю з досадою, з ясним бажанням скінчити про це розмову:
— Маю думку держати екзамен на атестат зрілості…
— В університет думаєте?
Мовчу.
Андрій Маркевич засяяв, і на його обличчі я побачив незвичайну, ніжну до себе почтивість. Погляд очей став ясний, по-дитячому довірчивий.
— Бачите, чого я так настирливо у вас про це допитуюсь… — Він зашарівся, як дівчина, і винувато осміхнувся: — Я теж маю сміливість… нахабство колись спробувать і собі продертись в університет. Звичайно, мені ще багато треба до цього готуватись, та я роботи не боюсь… привик. Тільки самому тяжко дуже: нема з ким порадитись, нема кого розпитати.
Слухаю далі і сам собі віри не діймаю: ніколи я не сподівався знайти в цьому селюкові, в цьому на перший погляд грубуватому, практичному в житті парубкові, знайти такої гарячої жаги до науки, такого ніжного суму за нею, такої туги.
— …Часом глянеш, які нам ставлять мури на тому шляху, то іноді одчай візьме. І хочеться піти туди, стати під брамою університету: кричати, прохати, за поли хапати, щоб впустили туди, а як ні — то краще, не одходячи, об той мур розбити голову…
Ніби не та людина: здалося, щось тепле, щось рідне почув я у йому.
Розмова загорілася, як сухий хмиз на огні.
Щира, гаряча, довга.
IV
У якесь свято познайомився і з нею, з Тетяною. Прийшла до Андрія Марковяча по книжки: десь, певне, прочула, що прибув новий учитель, — прийшла на довідки. Іще ні разу її не бачивши, я багато дечого чув про неї. Дівчина вчилась у городській школі… в голові вітер… Співає в церковному хорі. Заводить любощі з регентами і з сільськими писарями. О. Василь бере її собі за помічницю в церковній школі і, коли вірити людям, купує їй рожеві чулочки. Казали, що одного темного вечора матушка ходила з хлудиною до школи заганяти свого батю. Охоча до жартів, до вигадок. Багато дечого говорили, і малював я її собі в думках ясно. Коли ж уперше побачив у кімнаті Андрія Маркевича, я ніяк чомусь не міг пойняти віри, що це вона. Все, що про неї говорили, забулося одразу. На мене пильно дивились цікаві очі. Великі, довірчиві, карі. Ці очі зразу викликали в мене якесь хвилювання і без слів казали, що це та дівчина, що про неї мусять люди говорити. Висока, ставна, аж ніби понижчала стеля од неї в кімнаті в Андрія. Коса біляста. Старанно причісана й пригладжена, проте непокірно набухає і в'ється по голові кучерявою березкою… Щось невпокійне на обличчі… Коло губ якась сумовита креска… Щось загадчане… Хто вона? Звідки? Я мимоволі притихнув. Дивлюсь, мовчу. Андрій тим часом ходив спокійно по кімнаті, розтягуючи якусь нудотну розмову; помітивши, яке враження справила на мене його гостина, він добродушно прикусив у себе на губах осмішку і змовк. Його сині очі під личаними віями засяяли хитро й лагідно. Підійшовши мовчки до Тетяни, він моргнув мені оком, поклав їй на плече свою гудзувату руку і жартов-ливо почав: — Ну то що ж, Тетяно Гнатівно, будемо й цього року театри грати? Тетяну ніби хто з незнаний вколов голкою: — Одчепіться з своїм театром… Таємничий вигляд, ніби покривало упало з неї, одразу одмінився. Соромливо, як селянська дівчина, вона рукавом затулила сполохане лице. І стало помітно і шию, степовим сонцем запалену, і стернею подряпані руки. Таємні чари розвіялись, як і не було їх. Андрій не одводив од неї насмішкуватих очей. — Розумієте, — звернувся до мене, — театр — Вавилова клуня, сцена — пара перекинутих саней, грим — уголь та крейда, і вона собі поклала в голову, що у їх справді театр. — Дарма, — похмуро, кусаючи губи, кинула Тетяна. — Завіса — з драних ряден, дзвонять у битий чавун… — Дарма, — горить, як у огні, на місці не всидить… — А що найцікавіше, так це музики, — допікає Андрій, — рудий Гаврило дирчить у рубель качалкою, а кривий Микола, як у бубон, вибиває в заслонку. Не втерпіла, як вітер, схопилася з місця, ображено, гаряче: — Неправда, неправда, ви ж самі знаєте, що це на нас вигадали таке вороги наші… Андрій Маркевич зареготався, удоволений. Тетяна засоромилась, далі сама засміялась. — Ой, вже мені оцей Андрій Маркевич, може, хто б і не знав, так зразу все викаже. — Ехе-хе! — зглибока зітхнув Андрій. — Знаєте, — без жарту промовив він до мене і показав очима на Тетяну, — як зробить у «Заступнику мій» оте соло: «тру-у-уд і болізнь»… хрест мене бий — як снігом сипне поза спиною. Тетяна вдячно подивилась на Андрія; засоромившись, опустила вії. — Е, ви ще не знаєте нашої Тетяни… От хоч би… — Далі живіше, моргнувши оком: — Тетяно Гнатівно, ану ось отієї,- Андрій узявся в боки: Ой послала ж мене мати Зеленого жита жати… Почервоніла: Отож пак. Немає чого робити мені, то оце б співати заходилась. А сама сміється, очі заблищали: помітно — охоче заспівала б — соромиться. — Ось нехай вона освійчається з вами — почуєте. Вона в нас дівчина не горда, товариська… Хіба ото тільки, що книжок боїться, — згодом додав він, і знову насмішкуватий огник заблищав у його в очах, — каже, що од їх з ума сходять. Подивився на неї скоса: — Взялась була готуватися на вчительку — через тиждень покинула. Тетяна винувато зітхнула. — Ей, Тетяно, Тетяно, що ви тільки собі думаєте, Гнатівно? — починає стиха жувати її. — Немає кому нагнати вас, то ви зовсім свою науку занедбали, про книжки й забули, на полицю позакидали. Нудьга й тоска спливає в Тетяни на виду, одказує стиха, сердито: — На чорта вони мені? — Як — на чорта? Та ви ж таки колись думаєте- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (12) »