привід, щоб Лопуцькові повернути на нову колію, на якій він і вславився на вік.
Збагачений величезним досвідом закордонного життя і мудрістю життя тутешнього, доживши до дорослого віку, Лопуцька відчув, що не все гаразд в нашій країні. Він переконався, що він вибранець, що він все бачить значно яскравіш, ніж всякі урядовці, що для них тримати кермо пролетарської держави — це просто професія. І Лопуцька побачив, що кермо це часто скероване не так, що воно дає курс хибний. І Лопуцька відчув соціяльне замовлення — виправляти ці хиби. Важко б було й менш чутливій душі, ніж Лоиуцькова, не відчути своєї місії, не відчути своєї величности. Видавництва розривали його на шматки. «Столичный Пролетарий» друкував уривки з його творів щотижня, а іноді й серед тижня. В найбільшому видавництві почали друкувати повне зібрання його творів і склали з ним угоду, аж до його смерти й на двадцять п'ять років після його смерти. Держава давала йому долари на закордонні поїздки, посилала його лікуватися в Крим, на Кавказ і в Каїр, хоч він ніколи ні на що, крім нежити та гонореї, не хворів. Найвищі урядовці були до нього чемні й уважні. Найвидатніші критики слово за словом розбирали його твори й приходили до висновків, від яких приємно лоскотало десь у Лопуцькових нетрах...
І Лопуцька відчув голос історії і встав, і випроставсь у весь зріст, і відчув себе у всеукраїнському маштабі, і заговорив — теж у цьому маштабі... І почав Лопуцька громити наше безладдя, і почав виправляти курс корабля всеукраїнського, і відчував Лопуцька себе чи то пророком Єремією, чи то Петром Першим... Проте — це дурниці. — Він відчував себе — Лопуцьком... Кращі видавництва видрукували його твори в обкладинках з золотом. Кращі театри поставили його п'єси... Кращі критики й найвідповідальніші газети говорили про неймовірну, майже зовсім незрозумілу глибину його творів. І ввижалося вже Лопуцькові, як пролетарська Україна повертає на правильний, безхибний шлях, що його накреслив для неї він — Лопуцька. І вбачав він вже нову славу, нову пошану й нові авторські (особливо від театральних постановок). І раптом!... Отак, знаєте, завжди оте «і раптом»...
— Сумно мені про це розказувати. Та й навіщо? — Аджеж і всі це знають... Спочатку одна нечемна, махаєвська газета пропечатала несподівані речі, потім друга, потім третя... Лопуцька перестав здоровкатися спочатку з одним рецензентом, потім з другим, потім з третім... Сумно, дуже сумно... Нечемні, безчесні рецензенти запродалися різним урядовцям і почали залазити в неймовірну, майже зовсім незрозумілу глибину Лопуцькових творів. І навіть чобіт не зняли... І саме паскудне, що таки залізли й — мало того — зрозуміли... Ой, сумно! — і так тричі... Гордовито, як скеля, тримався Лопуцька проти бурхливого моря нездарних запроданців цілих два тижні. Через два тижні запродалася і найвідповідальніша газета... Буття визначає свідомість, а Лопуцька, як ми вже бачили, марксист... А буття — це економіка. А економіка — це гонорар. А гонорар — це видавництва та театри. А видавництва та театри — це відповідні урядовці. А урядовці за свій рупор мають якраз саме цю найвідповідальнішу газету... — Діалектика, — сказав Лопуцька. Гордовитий, як римлянин, Лопуцька пішов до редактора цієї газети й сказав, що він, слово чесне, більше так писати не буде. Гордовитий, як скеля над морем, Лопуцька попросив про це всім не розказувати. І редактор погодився. Розказав не всім, а саме тим, чиїм рупором була його газета... Словом врешті все гаразд...
Вчора я грав з Лопуцькою на біліярді, й він мені розказував: — ... прямо не маю часу гонорарів збирати... друкують, сукині сини... навіть мене не питаючи... А сьогодні мені сказали, що Лопуцькові знову дають долари й він знову поїде до Европ, після чого його командирують для лікування на Сандвичеві острова... Бо Лопуцька — квіт українського творчого інтелекту. Бо Лопуцьок — мало. Бо Україна бідна... Бідна Україна!
Сатиричний твір Леоніда Гавриловича Скрипника «Матеріяли до біографії письменника Лопуцьки» представлено тут за публікацією в харківському часописі «Нова ґенерація» № 11 за 1928 рік. Збережено правопис тієї публікації, котрий дещо відрізняється від сучасного.
Примітки автора
Вирізка з «Вечірнього Радіо» — Найбільш освідомлена літературознавча газета на Україні.
— Ех!.. Тц!.. ну й ...! — В оригіналі можна було крім написаного чути далі ще всякі слова.
НЕ ЕПІЗОД, А ПОЧАТОК ІСТОРИЧНИХ ПОДІЙ
Збагачений величезним досвідом закордонного життя і мудрістю життя тутешнього, доживши до дорослого віку, Лопуцька відчув, що не все гаразд в нашій країні. Він переконався, що він вибранець, що він все бачить значно яскравіш, ніж всякі урядовці, що для них тримати кермо пролетарської держави — це просто професія. І Лопуцька побачив, що кермо це часто скероване не так, що воно дає курс хибний. І Лопуцька відчув соціяльне замовлення — виправляти ці хиби. Важко б було й менш чутливій душі, ніж Лоиуцькова, не відчути своєї місії, не відчути своєї величности. Видавництва розривали його на шматки. «Столичный Пролетарий» друкував уривки з його творів щотижня, а іноді й серед тижня. В найбільшому видавництві почали друкувати повне зібрання його творів і склали з ним угоду, аж до його смерти й на двадцять п'ять років після його смерти. Держава давала йому долари на закордонні поїздки, посилала його лікуватися в Крим, на Кавказ і в Каїр, хоч він ніколи ні на що, крім нежити та гонореї, не хворів. Найвищі урядовці були до нього чемні й уважні. Найвидатніші критики слово за словом розбирали його твори й приходили до висновків, від яких приємно лоскотало десь у Лопуцькових нетрах...
САМЕ ІСТОРИЧНА ПОДІЯ
І Лопуцька відчув голос історії і встав, і випроставсь у весь зріст, і відчув себе у всеукраїнському маштабі, і заговорив — теж у цьому маштабі... І почав Лопуцька громити наше безладдя, і почав виправляти курс корабля всеукраїнського, і відчував Лопуцька себе чи то пророком Єремією, чи то Петром Першим... Проте — це дурниці. — Він відчував себе — Лопуцьком... Кращі видавництва видрукували його твори в обкладинках з золотом. Кращі театри поставили його п'єси... Кращі критики й найвідповідальніші газети говорили про неймовірну, майже зовсім незрозумілу глибину його творів. І ввижалося вже Лопуцькові, як пролетарська Україна повертає на правильний, безхибний шлях, що його накреслив для неї він — Лопуцька. І вбачав він вже нову славу, нову пошану й нові авторські (особливо від театральних постановок). І раптом!... Отак, знаєте, завжди оте «і раптом»...
ЕПІЗОД ЧОТИРНАДЦЯТИЙ (сумний і історичний)
— Сумно мені про це розказувати. Та й навіщо? — Аджеж і всі це знають... Спочатку одна нечемна, махаєвська газета пропечатала несподівані речі, потім друга, потім третя... Лопуцька перестав здоровкатися спочатку з одним рецензентом, потім з другим, потім з третім... Сумно, дуже сумно... Нечемні, безчесні рецензенти запродалися різним урядовцям і почали залазити в неймовірну, майже зовсім незрозумілу глибину Лопуцькових творів. І навіть чобіт не зняли... І саме паскудне, що таки залізли й — мало того — зрозуміли... Ой, сумно! — і так тричі... Гордовито, як скеля, тримався Лопуцька проти бурхливого моря нездарних запроданців цілих два тижні. Через два тижні запродалася і найвідповідальніша газета... Буття визначає свідомість, а Лопуцька, як ми вже бачили, марксист... А буття — це економіка. А економіка — це гонорар. А гонорар — це видавництва та театри. А видавництва та театри — це відповідні урядовці. А урядовці за свій рупор мають якраз саме цю найвідповідальнішу газету... — Діалектика, — сказав Лопуцька. Гордовитий, як римлянин, Лопуцька пішов до редактора цієї газети й сказав, що він, слово чесне, більше так писати не буде. Гордовитий, як скеля над морем, Лопуцька попросив про це всім не розказувати. І редактор погодився. Розказав не всім, а саме тим, чиїм рупором була його газета... Словом врешті все гаразд...
ЕПІЗОД П'ЯТНАДЦЯТИЙ (останній тільки в моїх спогадах)
Вчора я грав з Лопуцькою на біліярді, й він мені розказував: — ... прямо не маю часу гонорарів збирати... друкують, сукині сини... навіть мене не питаючи... А сьогодні мені сказали, що Лопуцькові знову дають долари й він знову поїде до Европ, після чого його командирують для лікування на Сандвичеві острова... Бо Лопуцька — квіт українського творчого інтелекту. Бо Лопуцьок — мало. Бо Україна бідна... Бідна Україна!
____________________________
Примітка
Сатиричний твір Леоніда Гавриловича Скрипника «Матеріяли до біографії письменника Лопуцьки» представлено тут за публікацією в харківському часописі «Нова ґенерація» № 11 за 1928 рік. Збережено правопис тієї публікації, котрий дещо відрізняється від сучасного.
Примітки автора
Вирізка з «Вечірнього Радіо» — Найбільш освідомлена літературознавча газета на Україні.
— Ех!.. Тц!.. ну й ...! — В оригіналі можна було крім написаного чути далі ще всякі слова.