він був лікар, не дурак, — додав Джура, хоч ніяк не міг уявити Донбас без териконів і промислових зон.
— А тепер сюди їздять у відпустку федерали, — не втримався Хантер.
— Підерали! — дружно підхопив гурт і дружно реготнув.
Коли добряче темніло, починав підтягуватися народ із Собачовки, у сутінках, бо не хотіли світитися перед іншими місцевими, які тут удавали нейтралітет.
Порода людська була строката — після голодомору й Другої світової сюди назбирався люд з усього Союзу, бо із зон випускали тих, хто хотів відновлювати шахти. Та що із зон! — від армії звільняли, аби лише «дать стране угля». А тим українцям, хто дивом лишився у тутешніх містах, у паспорті писали «русскій», а селянам нічого не писали — ті ж були безпаспортні.
Місцеві приходили в основному виміняти консервів на свій «борщовий набор», чи на самогонку, бувало, солдатики у них замовляли якої випічки, словом, бізнес процвітав.
Лише одна тітка була без бізнесу, бо вчителька географії, отож приходила по каву, вони з лейтенантом сідали подалі на колоду.
Ота дровеняка дратувала бійців, бо лейтенант не дозволяв порубати на дрова, а чомусь обв’язав вірьовкою. Таке саме зробив і з іншим дишлом, якого чомусь називав «зубочисткою», а на запитання загадково відповідав:
— Лопати лучче гостріть.
Виносив до училки джезву, повільно пили й повільно сперечалися, ляскаючи в карту, часом зриваючись на крик, а то й на матюки, бо лейтенант не погоджувався і махав компасом; вона не матюкалася, лише крутила пальцем у голову то собі, то йому, то в карту.
Про що гризлися? Лейтенант не коловся.
Дивна була ця сільська інтелігентка, і якби не годилася йому в матері, бійці охоче посмакували б якісь інтимні подробиці.
А чого? На війні й не таке буває, щоправда, ні з ким вона не одійшла, скажімо, в степ чи за бур’яни.
Якось люто зчепилася була зі Столицею:
— Двоїстий код вигадав ще до Норберта Вінера сам Морзе, коли створив свою азбуку.
— Неправда! Його вигадали зеки ще раніш, бо споконвіку перестукувалися по тюрмах, — не здавався той.
— Воно б не мішало вивчити морзянку, — лейтенант оглядав крізь тепловізор далеке село замість контролювати ним дорогу чи своїх постових. — Морзянка — це надійна вещ.
Одводив вчительку набік, і знову вони сідали за каву, за лайку та за географічну карту.
— Мабуть, у школі погано вчився, а тепер доганяє, — кривився Столиця.
— Да, на шару знайшов репетіторшу, — вставляв щось розумне й Вітько.
Ясна річ, лейтенант щось вже вигадав, щось крутить, і це була хоч якась слабка надія перед новим кацапським гуманітарним конвоєм, що щедро підвозив ворогам зброю.
Тим часом лейтенант ввічливо прощався з училкою, намагаючись всунути їй до кишені пачку кави, а та люто одмахувалася.
«Ясна річ, бо хоче частіш приходити», — подумав кожен.
Це тобі не дід Антон, той як почув, наприклад, про дармові волонтерські льодяники, так весь мішок і підмів.
— Чуваки, класнєйша брага получиться, — чим переконав колектив.
І не збрехав, клятий.
А якщо подумати, де б це ще солдатики скуштували спиртне з цукерок? Де, як не в Донбасі, де позбирався вигадливий люд? Тут же тобі й болгари, й білоруси, і навіть серби, не кажучи про всіх інших слов’ян, хто мав нещастя втрапити у велике радянське переселення народів.
Щоправда, дід Антон божився, що він «ісконний украінєц», але потаємний. Сидів тепер тихенько, бо на ньому могли легко зігнати лють різні «новороси», отож доводилося вдавати з себе кацапа — так і знай, коли хтось тут щосили окає по-їхньому, то, напевне, це наш брат.
— Свадьба в Маліновкє, Їй-Богу... Да, ребята, от що: за Кривим Шпильом їхня развєдмашина крутилась, бетеерчик такий гнилий. Шо їм там нада? Пугали нас бандерівцями, а хто їх тут коли бачив хоч одного? — видихав дід Антон льодяниковим перегаром. — І от, накаркали, — тицяв він пальцем у Джуру, — от тепер нате, любуйтесь, ось вони, бандери, — клав собі до торби консерви: хоч вони й не варті самогонки, а от спробуй вигнати консерви? То ж бо.
Взагалі Джуру звали Помазком, але він докладав зусиль, аби звикали до Джури, й потроху переконував товариство.
Але мав одну гидку звичку — дуже довго збивав піну й намилював щоки, отож старе поганяло знову поверталось, і він знову щосили починав перейменовувати себе на Джуру.
І ось таки прийшла паскудна новина про черговий московський гумконвой. Проминув день, і сталося лихо — увечері з села ніхто не прийшов, навіть вчителька, навіть дід Антон.
Далека Собачовка, хоч як у неї вглядайся, наче вимерла — ні вогника, ні кукуріку, навіть собаки гавкати відучились.
Лейтенант щосили вдивлявся туди крізь тепловізор, інтригуючи бійців: «бабу свою виглядає», й не помилилися — зсередини далекого горища заблимав ліхтарик, так нервово, що тут і без морзянки все стало ясно.
— Підйом! — скомандував лейтенант.
І всі, хто був вільний, похапали лопати, підхопили за мотузки колоду й «зубочистку», і побігли в ніч.
Час від часу присідали, затуляли командира, аби міг спокійно ввімкнути ліхтарика та зорієнтуватися по карті, а потім знову бігли крізь темряву й бур’яни.
На оте деревце наштовхнулися несподівано й тут же за командою почали обкопувати штиками, щоб не пошкодити коріння, потім збоку підсунули колоду, на неї поклали важіль-«зубочистку», підперли добряче під низ і потроху викорчували, матюкаючи бідолашну рослину.
Перенесли вбік вище, лейтенант кілька разів припадав до карти, до компаса, доки показав, де копати яму, в яку успішно пересадили деревце.
Назад із порожніми руками бігти легше, отже, встигли додому ще затемна, бо коли посіріло, вчули зубами й вухами, як ген із-за далекої річки Луганки гримнуло раз, другий, не встигло третій, як усі повлітали в бліндаж, втиснувшись якнайглибше, — добре, що звук з мінометів летить швидше, аніж міни.
Й отут лейтенант знову подивував — не став ховатися, а, вискочивши на бруствер, почав топтати його, тобто танцювати.
— Лягай! — кричали знизу, але він і далі садив гопака, матюкаючи небо, де диявольським сичанням мчали важкі великі міни і чомусь проминали боком блокпост!
А втиналися в прихований видолинок між Собачовкою та Кривим Шпилем, чим викликали несамовиту радість особового складу, який також виліз подивитися і теж почав гатити закаблуками.
— Опа, опа! — скакав навіть Сивий. — Зрослась п...а і ж..а!
Ще б пак — зрослась: одна ворожа позиція лупасила по своїй іншій, і то щільно й рясно, і тепер всі наші збагнули, що то значить вчасно перенести пристріляний орієнтир на далекому пагорбі.
— Ви, сукі, куда бйотє?! — верещав крізь вибухи їхній ефір. — Куда, мать вашу?!
Враз там рвучко