-- У Вас є стільки грошей?

-- Вісімсот рублів золотом, -- посміхнувся лікар. – Професор Селєзньов все передбачив.

-- Якщо так… Коли епідемія мине, вони будуть багаті.

-- Або мертві. Так чи інакше, спробуй їх переконати. Де лежать померлі? – запитав голосно. – Мені потрібен гак і візок.

Сокири стукали понуро, глухий відгомін ударів розносився по всьому селі. Похоронне багаття збудували на березі острова. Доктор, вправно орудуючи вилами і гаком, помістив на ньому всі трупи. Вісімнадцять. Він витер піт з чола. Люди стояли поодинці і хмуро дивилися.

-- Вони воліли б поховати останки, -- пробурмотів Лісовський. – Але в нас немає стільки вапна… Зрештою, як копати… Все замерзло.

-- Ви умовили когось допомагати мені?

-- Тільки одного, Івана. За гроші зробить все. Надзвичайно жадібна скотина. Але роботящий, сумлінний, нічого не скажеш.

Вони повернулися в село по майно небіжчиків. Поклали на вогнище жупани, ліжка, столики, якесь лахміття. Трішки гасу і в повітря здійнялося високе полум’я, а потім клуби чорного диму. Перейшли в лазарет. Підлогу збризкали карболовою кислотою, розстелили солому. Лікар вручив Іванові маску і рукавички і пояснив, як ними користуватися.

-- Поки зараза не закінчиться – додому ти не повернешся, -- сказав він серйозно. – Житимеш в сусідній хаті.

-- Як помру, то що з грішми? – зацікавився помічник.

-- Заплачу родині все до копійки. Напиши тільки, кому віддати, -- попросив лікар. – А поки що, за перший день, -- вручив йому дві золоті п'ятирублівки.

Дрібні монети зникли у великому наче буханка кулаку.

Хворих було лише двоє. Ослаблені, вони були не в змозі рухатися. Їх принесли на ношах зроблених з вирваних дверей і положили на солому. Скужевський потер руки. Нарешті якась конкретна робота.

Виміряв температуру… понад сорок градусів. Шкіра хворих була дуже липкою, запах поту, що нагадував сморід зіпсованої крові, швидко заповнив приміщення. Він оглянув їм горла: сильно набряклі. Обоє були напівпритомні, їх знобило.

-- Кепська справа, -- зітхнув поміщик, що стояв біля дверей.

-- Спробуємо дати їм ударну дозу сульфату хініну, щоб збити температуру, -- сказав Скужевський. – Мене більше турбують ці липкі плями на шкірі.

-- Що це таке?

-- Не знаю, я ніколи не бачив нічого подібного. Їх потрібно напоїти, вони дуже обезводнені.

Він швидко приготував препарат і дав пацієнтам. І по пів пляшки легкого, червоного вина з запасів Лісовського. Щоб набиралися сил… Скужевський поставив чайник на кухні і коли вода закипіла, вкинув до нього кілька порізаних, старих цибулин. Отриманий відвар змішав з гліцерином, додав трохи ментолу і живиці куркуми. Дав відвару охолонути і влив хворим до горла. Ще раз перевірив температуру. Хоча пройшло більше години, жар не спав.

-- Що за чорт, -- пробурмотів він. – Після такої дози хініну?!

-- Може обмотати їх мокрим, холодним полотном? – запитав Іван, що стояв в дверях. – Ми так робили під час тифу.

-- Чому б і ні, -- погодився лікар.

Він сів за мікроскоп. Перші зразки… фрагменти тканини, вирізані з трупів. Спочатку він оглянув їх в нормальному стані, не виявив жодних аномалій. Потім забарвив частину йодом, решту – чорнилом. Зразки крові, поту, слизу, шкіри… Ще одна година і знов без результату.

Заглянув до хворих. Набряк горла трішки зменшився. Але жар не спав ані на пів градуса. Впорядкував нотатки і, залишивши хворих під опікою Івана, пішов на берег острова.

Павел вийняв з валізи геліограф. Спер раму на плече. Зловив сонце в заднє, параболічне дзеркало. Допоміжного поки що не потребував. Поклав долоню на рукоятку і поглянув в долучений до пристрою бінокль. Прекрасно. Відкрив шторку, пустивши сонячний зайчик прямо у вікно сараю, де жили офіцери. Не минуло й п’яти хвилин, як з другого боку солдати розложили своє спорядження.

Він давно не користувався цим пристроєм, але швидко пригадав собі всі процедури.

-- Становище дуже загрозливе, -- передав він. – Я пробую кілька методів лікування. Вкрай необхідно утримувати кордон.

До солдата, що обслуговував геліограф підійшов штатський в довгому плащі. Не дивлячись на відстань доктор впізнав його. Приїхав професор Селєзньов…

-- Що за інфекція? – прийшло запитання.

-- Ідентифікація неможлива, -- відповів він. – Результати досліджень під мікроскопом недостовірні.

Наступний сигнал – серія коротких спалахів. В ньому не було жодних літер. Але доктор знав його. “Хай щастить…”

Він склав дзеркала, лінзи і раму в футляр. В лікарні – без змін. Один хворий власне помирав, другий безтямно бормотав. Поки сонце торкнулося очерету на горизонті, обоє перейшли в кращий світ…Вони вивезли останки на беріг. Поховальне багаття вже майже догоріло. У вогні ще чорніло кілька кісток. Через кілька днів доведеться збудувати нове.

Коли зараза вщухне, хтось викопає могилу, -- подумав доктор. – Збере до неї попіл і рештки, і встановить на ній подвійний хрест. Цікаво, чи я тоді ще житиму? Раптово він відчув смертельну втому.

В сараї біля лікарні Іван вже обладнав душ. Лікар помився у великій кількості гарячої води з карболкою, вкрив тіло піною сірчаного мила і старанно витерся чистим рушником.

*****

Хата привітала його жовтим сяйвом свічок, теплим подихом розпаленої пічки і запахом смаженої яловичини в соусі. Вони відразу ж сіли до пізньої вечері. Після їди вмостилися в зручні, оббиті шкірою крісла.

-- Ваші попередні висновки підтверджуються, -- доктор долив собі чаю. – Інфекція вкрай небезпечна, і до того дуже легко переноситься.

-- Ви знайшли щось в препаратах під мікроскопом?

Скужевський похитав головою.

-- Нічого. Звичайно ж, видно знищені клітини крові, але жодного сліду того, що їх вбило. Напевно це щось дуже дрібне.

-- Ще менша бацила, ніж ті, які можна побачити неозброєним оком?

-- Так. Коли Левенгук відкрив перші бактерії, а Гансен застосував препарати-барвники, ми думали, що незабаром всі таємниці буде розкрито… Однак існують хвороби, у випадку яких не вдалося викрити бацили, що їх переносять. Ми знаємо, що ці бацили існують, але вони дуже маленькі. Ми перевіряли це минулого року. Вони проникають через фільтри, що затримують нормальні мікроби. Ми навіть спробували визначити їхній розмір.

--