найбільша помилка. Усі ми в цьому домі боїмося один одного; з чого виходить, що всі ми не сповна розуму...

І отак розмірковуючи, він собі роздягнувся, ліг і заснув. Його пан, своєю чергою жуючи шматок чорного хліба й ковтаючи погане вино, наставляв вухо на кожен шерех, дивився на Жака, що захріп, і думав: «Що за нечиста сила цей чоловік..!» За прикладом свого слуги він також уклався на своє убоге ложе, але не міг заснути й на мить. Ледве почало світати, Жак почув, що його термосить якась рука; це була рука його пана, який гукав його тихим голосом:

— Жаку! Жаку!

Жак: Що?

Пан: Розвиднюється.

Жак: Про мене.

Пан: Вставай же.

Жак: Чому?

Пан: Щоб чим скорше піти звідси.

Жак: Чому?

Пан: Бо буде нам тут зле.

Жак: Хто зна, чи буде нам ліпше деінде?

Пан: Жаку?

Жак: Та вже Жак! Жак! Що за нечиста сила з вас?

Пан: Що за нечиста сила з тебе? Жаку, мій друже. Я тебе прошу.

•••

Жак протер собі очі, кілька разів позіхнув, розправив руки, підвівся, одягнувся, не поспішаючи, пересунув ліжка, вийшов з кімнати, зійшов униз, пішов до стайні, окульбачив і загнуздав коней, збудив хазяїна, який ще спав, заплатив належність, затримавши в себе ключі від обох кімнат. Та й рушили обидва в дорогу.

Пан волів би в собачу ристь бігти; Жакові ж хотілося рухатися кроком, за його звичною системою. Коли вони вже опинилися на досить великій віддалі від свого похмурого заїзду, пан, чуючи, як щось бряжчало в кишені Жака, запитав його, що то було б таке: Жак йому відповів, що це були обидва ключі від кімнат.

Пан: А чому б їх було не віддати?

Жак: Бож тому, що треба буде виломити двоє дверей: до наших сусідів, щоб визволити їх з ув'язнення, і наші, щоб добутися до їх одягу; а ми виграємо час.

Пан: Дуже добре, Жаку! Але пощо нам вигравати час?

Жак: Пощо? Про мене, я й сам не знаю.

Пан: А що вже ти хочеш виграти час, чого їхати повільним кроком, як ти це робиш?

Жак: Бо, не знаючи нічого про те, що там написано, угорі, не знаєш, ні чого хочеш, ні що робиш, і покладаєшся на фантазію, яку називають розумом, чи своїм розумом, який поспіль виявляється небезпечною фантазією, що обертається то на добре, то на зле.

Пан: Чи не міг би ти мені сказати, хто є дурень, а хто мудрий?

Жак: Чом би й ні?.. дурень... чекайте... це нещасна людина; тож відповідно щаслива людина — мудра.

Пан: А що ж таке людина щаслива чи нещаслива?

Жак: Це вже вияснити легко. Щасливий той, кому щастя написано там, угорі; і відповідно той, кому написано вгорі нещастя, буде нещасливою людиною.

Пан: А хто той, що записує там, угорі, щастя й нещастя?

Жак: А хто той, що зробив великий сувій, на якому все записане? Один сотник, друг мого сотника, дав би якогось срібняка, щоб це знати; а мій сотник не дав би й мідяка, а я й поготів, бо яка була б мені з того користь? Чи уникнув би я цим робом тієї ями, в якій мені призначено зломити карк?

Пан: Я гадаю, що так.

Жак: Я ж гадаю, що ні, бо тоді хіба мусів би бути один фальшивий рядок на великому сувої, який містить правду, який містить тільки правду, і то всю правду. Якби на великому сувої було написано: «Жак зломить собі карк такого й такого дня», і якби Жак не зломив собі карк? Скажіть самі, як це було б можливе хоч би й хто був той, що є автором великого сувою?

Пан: Про це можна багато чого сказати...

Жак: Мій сотник вірив, що мудрість — це припущення, при якому досвід дозволяє нам пізнавати обставини, в яких ми знаходимо причини певних явищ, яких ми маємо сподіватися чи боятися у майбутньому.

Пан: І ти щось зрозумів з того?

Жак: Певно; поволі я призвичаївся до його способу висловлюватися. Але, говорив він, хто може пишатися тим, що має достатній досвід? Чи тому, хто пишається, ніби має його досить, ніколи не траплялося пошитися в дурні? До того ж, чи є людина, здібна безпомилково оцінити обставини, в яких вона перебуває? Обрахунки, які ми робимо собі в голові, і ті, що записані в реєстрі там, угорі, це зовсім різні обрахунки. Ми керуємо долею чи вона нами? Скільки розумно задуманих плянів зазнало невдачі, і скільки ще зазнає! Це завжди повторював мій сотник після взяття Берґ-оп-Цому і Пор-Маону;* і додавав, що мудрість зовсім не гарантує нам доброго успіху, але вона втішає нас і заспокоює при невдачі: тому він спав напередодні битви під наметом так само добре, як у касарні, і йшов у вогонь, як на баль. От про нього ви напевно б уже сказали: «Що за нечиста сила..!»

•••

На цьому місці розмови вони почули на якійсь віддалі позаду галас і крики; вони обернулися й побачили валку людей, озброєних кіллям і вилами, що, придавши ходи в ноги, наздоганяли їх. Ти, читачу, подумаєш, що це ті з заїзду, їх слуги й розбійники, про яких була мова. Ти подумаєш, що вранці за браком ключів вивалено двері, і ті розбійники поклали собі, що наші мандрівники рушили в дорогу з їхнім манаттям, Жак так і подумав, цідячи собі крізь зуби: «Хай будуть прокляті ключі і фантазія чи розум, що напутив мене прихопити їх з собою. Хай буде проклята мудрість!» І т. д. і т. д. Ти подумаєш, що ця маленька армія кинеться на Жака та його пана, що відбудеться кривава битва, загудуть спини від буків, пахкатимуть пістолі. Правду сказавши, виключно від мене залежить, щоб усе це сталося; але тоді прощай правда розповіді, прощай Жакова любов. Ні, наших двох мандрівників не переслідували; і я не знаю, що сталося в заїзді по їх відході. Вони продовжували свою путь, їдучи весь час, не знаючи куди, хоч вони й знали приблизно, куди б їм хотілося їхати; обдурюючи нудьгу і втому мовчанкою чи розмовою, як у звичаї тих, що їдуть, а часом і тих, що сидять.

Зовсім же ясно, що я не пишу роман, бо я не хочу вдаватися в те, що не завагався б використати романіст. Той, хто взяв би писане мною за правду, менше помилився б, ніж той, хто взяв би це за байку.

Цим разом перший, що заговорив, був пан, який почав з виробленого вже рефрену:

— Гаразд, Жаку, як з історією твого кохання?

Жак: Я не знаю, на чому я зупинився. Мені доводилося так часто переривати, що я вільно міг би розповідати з початку.

Пан: Ні, ні. Отямившись від втрати свідомости перед дверима сільської хати, ти побачив себе на ліжку, оточеному людьми, що в ній жили.

Жак: Дуже добре! Найнагальнішою річчю було — знайти лікаря, а його не було на ціле льє довкруги. Добродій посадив на коня одного з своїх синів і послав його до ближчого села. Тим часом добра жінка нагріла простого вина, розірвала стару сорочку свого чоловіка, і моє коліно, промите й обгорнене компресом, було перев'язане. Кілька грудок цукру, відвойованих від мурашок, кинено у порцію вина, що лишилося від перев'язки, і я його проковтнув. Врешті, мене просили терпляче чекати. Було пізно; люди сіли за стіл вечеряти.