руку і, весело кивнувши, сказав:
— До весни!
— Авжеж, до весни… — відповів Водяничок. — До… вес… ни…
Засинаючи, він думав про своїх друзів на березі, про все, що встиг пережити. Про те, як він уперше переплив з батьком ставок. І про те, як вони грались у піжмурки в лісі з водоростей. І як він плив додому на спині в коропа Ципрінуса.
Згадав він і свою мандрівку в дерев’яних ночвах, і водяну гірку на млиновому колесі. І срібну ніч та гру на арфі. І як вони з Ципрінусом провчили недотепного рибалку…
Чудово все було! Так чудово, що він залюбки побачить усе це ще багато разів — у зимовому сні.
— На добраніч, Водяничку! — почув він чийсь голос.
Голос долинав звідкись іздалеку. Хто ж то був, хто сказав йому «на добраніч»? То був лагідний голос, він його добре знав…
— На добраніч, Водяничку! — почулося ще раз.
Водяничок зрозумів, що це голос його мами. І він зрадів, що почув мамин голос ще раз перед тим, як заснути, — заснути на всю свою довгу, повну світлих снів зимову ніч.
