Реготнув — та й торохнув щосили…

Валя підскочила як обпечена. Підходив поїзд, а мені здавалося, що люди вибігли на непристойний той звук.

Я не знав, куди подітись, крізь яку землю провалитись од сорому. І коли ми нарешті вдерлись до вагона (у вагони робітничого поїзда не сідали, а вдиралися), коли нарешті поїзд рушив з місця та й затрюхикав по роз’їждженій колії, то найголосніше кричав, найбільше штовхався, звісно ж, Толька Дімаров — так мені хотілося, щоб усі забули про ганебний той випадок. Аж доки якийсь робітник врешті не витримав:

— Ану втихомирся, бо у вікно к бісу викину!

Але й тоді чорт продовжував штрикати мене гострими ріжками. І коли поїзд зупинився на черговому полустанкові й Валя стрибнула на перон, я висунувся по пояс у вікно і гукнув:

— Передайте нашим, щоб наклали вашим!

Отут роботяга й не витримав. Ухопив за вухо робітничо-селянськими обценьками-пальцями і так його крутонув, що воно ледь утрималося на моїй головешці. Та ще й укресав пролетарським кулаком (цвяхи таким кулаком забивати!) по моїй дрібнобуржуазній балдешці.

Найнещаснішою у світі істотою я волікся додому, відставши од гурту. Волікся і гірко роздумував, що це ж тільки какао обпився, а якби ще обжерся класово ворожими ананасами й рябчиками?!.

Біля люстра

Молода мати, пильно дивлячись у люстро, підфарбовує вії та брови. Поряд треться малюк.

— Мамо, ти мене на базарі купила?

— На базарі… На базарі…

— Як підеш на базар, то ще одного купи.

— Для чого? — дивується мати.

— Ти його собі залиши, а мене бабусі віддай.

Німа сцена.

У басейні

В лікувальному басейні плавають чоловіки й жінки. Під пильним наглядом жінки-інструктора.

Глухий як пень дід поспіхом роздягається, обмивається під душем і, забувши натягнути плавки, з’являється в басейні.

— Плавки надіньте! — гукає інструкторша.

— Га?! — притуливши долоню до вуха, дід танком суне на неї.

— Плавки!! Плавки!!!

Дід врешті почув, повертається до кабіни.

Знову виходить: голий-голісінький.

— Хтось плавки поцупив!

Махнувши рукою, інструкторша дозволяє йому опуститись у воду.

— Женщини, не лякайтесь: він безопасний!

Бен Ладен і Буш

У мого великого друга Володі Базилевського не один уже рік живуть два коти.

Один чорнющий як диявол, другий біліший од снігу. І Володя охрестив чорного Бен Ладеном, а білого — Бушем.

І чи оті невдалі прізвиська, чи ще з якоїсь потаємної причини, відомої лише її власникам, коти, відколи живуть у Володі, ведуть між собою нещадну, не на життя, а на смерть, війну. Не доступаючись жодною йотою міченої-переміченої території.

Так і пильнуй, щоб шляхи цих дияволів не перетнулися. Забачивши один одного, вигинають дугами спини, ставлять трубами хвости, наїжачують вуса, оскаженіло вищать, шкребуть кігтями землю. І кидаються один на одного.

Лютий чорно-білий клубок, щедро розсипаючи шерсть, а то й бризкаючи навсібіч кров’ю, несамовито котиться подвір’ям, доки його не роздере навпіл господар.

В обох понадкушувано вуха, обоє в шрамах суцільних, що прикрашають груди затятих вояк.

Це — на дачі, де кілька соток землі — арена для гладіаторів.

А коли настає зима і Володя разом із котами перебирається на квартиру, що в Києві?

Буш поселяється в одній кімнаті, Бен Ладен — у другій. Обоє одразу ж старанно мітять свою територію. По кілька разів на день старанно мітять. Аромат стоїть — не продихнеш. Буш день і ніч чатує під дверима своєї кімнати, Бен Ладен — під своїми. І, не доведи Господи, хтось із сім’ї необережно прочинить двері — чорно-білий клубок, змітаючи все на своєму шляху, покотиться від стінки до стінки.

— Володю, як ви можете жити в такому щоденному пеклі? — якось поцікавився в нього.

— А що мені робити, коли жалію обох, — зітхає скрушно Володя.

І пише поезії, осяяні геніальними строфами.

Який місяць надворі

Історія ця сталася в ті далекі часи, коли більшовики розкуркуленням, примусовою колективізацією та страшною голодовкою ледь не познищували села. Коли в селах цих опустілих закривалися школи, бо нікого було вчити. Замість семирічок чи навіть десятирічок ледь жевріли початкові, та й ті муляли більшовикам очі: не так викладають, по-старорежимному. Галиччю літали по тих школах зачуханих інспектори збільшовичених установ освітянських, не цікавлячись насамперед тим, як учні засвоюють арифметику, фізику чи інші буржуазні дисципліни, а передусім тим, чи знають вони, хто такий Сталін, Каганович, Молотов, Калінін та інші достойники «от Москви до самих до окраїн».

Отож в одну із сільських шкіл прикотив такий інспектор та й, зайшовши до класу, поцікавився майже з порога:

— Діти, а хто такий Сталін?

Діти дружно відповіли. Вже були політично підковані.

— А хто голова раднаркому?

— А хто такий товариш Ворошилов?

Відповідали як по писаному, хоч що б спитав.

Інспектор залишився задоволений. Вже виходячи з класу (змокріла вчителька дріботіла слідом), раптом обернувся й запитав:

— А який місяць надворі?

Отут діти й зам’ялися: пори року вони не проходили. Не встигли, вивчаючи вождів.

— Що, ніхто так і не скаже, який зараз місяць надворі?

Обмерла вчителька, яка стояла позаду інспектора, стала гарячково тицяти себе в груди вказівним пальцем: «Грудень! Грудень!..»

— ЦИЦЕНЬ!!! — зраділо закричали діти.

Про автора

ДІМАРОВ Анатолій Андрійович народився 17 травня 1922 року у місті Миргороді Полтавської області. Учасник Другої світової війни, нагороджений орденами і медалями. Навчався у Літературному інституті ім. М. Горького в Москві та у Львівському педінституті. Працював редактором у видавництвах.

Творчий доробок письменника складає кілька десятків томів. Найвизначніші твори: романи «Його сім’я», «Ідол», «І будуть люди» «Сільські історії», «Містечкові історії»; повісті та оповідання «Вершини», «Зблиски», «В тіні Сталіна», «На коні й під конем», «Син капітана», «Зінське щеня», «На поруки», «Самосуд», «Прожити й розповісти»; казки для дітей «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Блакитна дитина».

Роман у двох книгах «Біль і гнів» відзначений Державною премією ім. Т. Шевченка.