інше слово, протилежне до снити.

Тієї осени в усьому відчувалася зміна, яка наближалася звідусіль. Це було видно неозброєним оком. Черевики з гострими носами витісняли ті, що з квадратними, фіолетове воювало з хакі, а чорне помалу заповнювало вітрини крамниць, спихаючи істеричне червоне на периферійні вулиці.

Я сходила до них вже майже щовечора. Коли закінчувала свої нудні обов’язки, оте сидіння в паперах, перекладання їх з однієї купки на іншу, впорядковування записів, формулювання речень і цілих абзаців стосовно якихось неважливих справ, я брала з холодильника банку пива чи коробку з тістечками і йшла.

Майже завжди це були не ті самі люди. Хтось додавався, когось бракувало. Пломені вогнища, що горіло в металевій бочці, змінювали риси обличчя. Мінялися і барабанчики. Найбільше я любила, коли з’являвся старий, полинялий роммельпот — саме так він називався. Це був барабан високий, поштивий, з дірою в мембрані, через яку протягали мотуз — барабан розмовляв, сповідався цілими годинами, голосив і співав. Це він був королем, а не великий турецький барабан, який приносили двоє хлопців і гатили потім з одного і з другого боку м’якими довбешками. До роммельпота була черга, кожен хотів забутися в ритмічному потиранні, чуттєвому і шерхкому; над ранок терпли вже руки і піт заливав очі, тіло слабшало, але немовби ніколи не могло насититись. Ніколи не було цього досить.

Одна гарна чорношкіра дівчина приносила індійський дамарн з двома кульками, прив’язаними на ремінцях з обох боків; коли крутити рукою з барабанчиком, кульки вдаряли в пругку мембрану і творили ритм неспокійний, нервовий, ритм, який був неначе передвісником якогось грому, який щойно прийде, який вже стоїть за горизонтом, уже наростає, щоби за мить обрушитися громом і блискавками на наші тіла, як град. Дівчина пускала той дамарн по колу, і кожен хотів взяти участь у цьому звістуванні катаклізму очищення. Також маленький тібетський барабанчик, схожий на калатало, застерігав і дратував. Монотонне клацання було як жалобний псалом, як скарга. Завжди з’являвся хтось не зовсім тверезий, хто хапався з розгону за тамбурин, найбезпечніший, найбільш знаний інструмент. Йому це дозволяли. А нехай же йому здається, що повернувся в дитячий садок. І той гатив тепер кулаком по мембрані, аж лопотіли бляшані кружечки, аж той металевий звук ставав нестерпним. А коли п’яний тамбурин підхоплював нас до притомности, до нього, ясна річ, долучався барабанний дріб, той мілітаризований родич, і робилося загрозливо — дріб говорив, що грім, який наближається, є, по суті, кульмінаційним моментом боротьби, котру треба розпочинати щодня заново, і не можна її уникнути. Шум ставав несамовитий, і тоді долучалось усе інше: африканський дундун, хрипкий ідіофон, який імітував людську мову, тимпан, на якому грали тільки жінки, безліч подвійних наккарів, поодинокі барабани, які робили вдома з чого тільки можна, дитячі барабанчики, які купували у крамницях іграшок, а також вишукані, екзотичні му-ю у формі риби. І щойно тепер поставала справжня симфонія звершення — ритми накладалися один на оден, резонували, розділялися. Відкривали цикли, творили асиметрію, щоби одразу її впорядкувати й закрити. Кожен із нас був своїм власним вібруючим неспокійним збудженням і поглинав ритм зназовні як щось важливіше, ніж отой жалісний писк нашого я. Ритм перекочувався через нас, нищив нас, аби ми були готові до приходу бурі. А коли вже приходила, ми піддавалися їй з недовірою, з примруженими очима, як дощовим струменям.

Потім усе стихало. Залишався тільки який-небудь незначний звук дитячого барабанчика, який упорядковував час симетрично і по годиннику — тік-так, тік-так. Ритм починав творити час заново. І так діялося кілька разів протягом ночі. Музика наростала й стихала. Над ранок залишався вже лише хтось один, як вартовий, і пильнував, щоби барабанення не переривалося.

Це була єдина стала річ у місті, яка мені трапилася. Власне кажучи, може, завдяки цьому барабаненню місто ще тримало себе в руках, хоча само, ясна річ, не знало, кому цим завдячує.

Я заприятелювала з Карен і щораз менше сиділа в своїх паперах, зате тепер майже щоденно сходила до мазанок, до її халабуди. Ми разом дивилися телевізор, я доглядала її дитину, коли вона виходила. Я зав’язувала собі хустку на животі і йшла до інших халабуд, присаджувалася на старих канапах і мовчки дивилася з ними телевізор. У них було шість телевізорів (один із них стояв надворі, під деревом, а від дощу його захищала велика чорна парасоля, вбита в землю), які завжди показували кожен своє. Тому, переходячи від одного до іншого, можна було мати на оці цілий світ. Війни, пластичні операції на Бермудах, дикі звірі в саванах, людський секс, військові паради в Північній Кореї, нескінченні покази мод. Часто мене брали за Карен, особливо якщо зі мною була її дитина. Я не протестувала. Ми обидві часто сиділи пополудні на лавці в Собачому Парку і розглядали жінок у чадрах, закутаних від голови до ніг, або бородатих старців у нитяних шапочках.

Чи ти вмієш не думати? якось запитала вона мене. Звичайно, сказала я. Я сиділа, спершись на спинку лавки, уп’явшись очима в кінчики черевиків — і занурювалась у гущу власних думок — одні думки були товсті й пругкі, інші слабенькі й летючі, поєднувались у ланцюжки й брості, переходили одна в одну, закручувалися врешті, як кренделі, як чорні цукерки з лакриці, а потім ставали як гель, повний бульбашок, що здіймалися вгору. Ми всі — оманний потік образів, повторювала Каріна з якимось захватом, особливо тоді, коли їй вдавалося підкинути комусь дитину і спокійно закурити самокрутку. Немає ніяких постійних усталених місць, немає керунків, є лиш неустанне протікання, невпинне поставання і негайне зникнення. Тому якби здійснити мандрівку всередину кожного моменту, виявилось би, що те, що ми вважаємо головними цеглинками існування — це пусте місце між «вже було» і «щойно буде». Світ складається з пустки, і немає, на жаль, слів, щоби це виразити. А те, що ми беремо за реальне, також і самих себе — це її тимчасовий пароксизм, порушення досконалости неіснування. І що? допитувалась я, бо вона мала звичку глибоко затягатися цигаркою і довго випускати дим гарними кільцями. Нічого, відповідала вона за хвильку. Єдине, що нам лишається — поводитись так, наче це все справді існує, так, як хоче це відчувати наше таке ж нереальне і ненавикле до пустки тіло. Жити так, наче має силу істина, котру ми щойно піддали сумніву. Підпорядкуватися чуттям і тому, що вони говорять. Трактувати це як абсолютні закони. Філософські еталони з Севра під Парижем. Щоранку вимазувати з повік пустку і