сказав Нісс.

Можливо, не варто хвилюватися — все пройде гладко? Денносвіти — то справжнє диво! Як повернути ручку вимикача горизонтально, засвічується маленька скляна кулька і світиться так ясно, ніби туди хто увібгав полум’я щонайменше десяти свічок. Але для цього, звісно, Ведурові треба зібрати достатню силу струмів.

— Зроби ще кілька, — порадив Нісс. — Тоді ми зможемо освітлювати всю нашу оселю. І це всіх переконає. Отой твій вимішувач — дотепна штука, але навіщо й кому він знадобиться? А от денносвіти — це річ!

— Ні, я так не думаю, — замріяно мовив Beдур. — Наразі денносвітів більше не треба. Цього разу має вистачити двох, синку. Краще хай вони довідаються про все, що я винайшов. Про все це розмаїття! І розмовні машини…

— Але ж вони жодного разу не показали себе в дії! — сердито заперечив Нісс. На папері між двох «н» у слові «смеркання» втелющилася ляпка, а коли Нісс спробував витерти її жмутком трави, стало ще гірше. — І взагалі кожен із твоїх винаходів, Ведуре, працював недовго! І чого тобі так хочеться, щоби всі з тебе сміялись?

— Ну й, звісно, сам говір, — додав Ведур. — Цей пристрій працює навіть без платівок. Авжеж, я певен, усі будуть у захваті від того, що побачать і почують!

Нісс зціпив зуби. Він знав: у ці моменти Ведура ні в чому не переконати! Син давно потерпав за батька, не міг збагнути, що ж це воно скоїлося: ні сіло ні впало закинув учителювання й почав винаходити небачені речі, а виглядали вони так дивно, що Нісс чудувався, як Ведур міг щось таке виготовити у невеличкій, жалюгідній майстереньці далеко за селом. На жаль, ніщо з того майже ніколи не працювало.

— Напиши таких десять! — сказав батько, показуючи на готове оголошення. — Тільки прошу тебе, синку, без ляпок. І порозвішуй скрізь, де вештаються люди. Біля народного дому, біля священного гаю, перед пральнею, на дверях школи…

— Тільки не на школі! — вигукнув Нісс.

— Якраз на школі й треба! — наполягав Ведур.

Несподівано він нахилився над сином і міцно пригорнув його до себе.

— Не хвилюйся, Hicce! — сказав Ведур голосом, який хлопець пам’ятав ще від тих часів, коли Ведур був учителем, батьком, як і всі батьки, а не вигадником, мрійником, з котрого всі насміхаються, хай навіть і не в обличчя — адже товариськість, зрештою, найвища заповідь серед медлевінґерів. — І просто повір у мене. Все буде гаразд, синку! Сам побачиш.

Він випростався — і вже знову був схибнутим винахідником, якого змушений соромитися рідний син.

— Десять оголошень! — повторив Ведур. — Красно дякую, синку! На жаль, не можу допомогти тобі в цій справі, бо майстерня кличе. Але дякую тобі! Ось побачиш: завтрашній вечір принесе нам славу!

І тільки майнув його плащ за мить поміж буків, що зусібіч обступили галявину.

Нісс шпурнув пензлика в горнятко з фарбою.

— Ненавиджу! — пробурмотів він.

Мав би сказати «ненавиджу його», але такі слова не зважувався вимовити навіть подумки.

— У голову не вкладається! — вигукнула Брітта, захряснувши вхідні двері. — Бачиш тих пришелепків, що отам, на вулиці?

— Що? — голосно перепитав Йоганнес. Він саме помив Полліліну мисочку й пішов до комори по харч для морської свинки. Незабаром треба купити свіжого…

— Кляте лайно! — промимрив він. — Стільки мороки з тією свинкою!

— Йоганнесе! — гукнула Брітта. — Ходи подивись! Яка величезна вантажівка! І що вони собі взяли в голову, ким себе уявляють? Це ж я тепер вже ніяк не виїду!

Вона перейшла до кухні, витираючи рушником щойно вимиту голову.

— Тільки-но мені треба вийти, так щось завжди заступає дорогу! Б’юсь об заклад, це ті люди, що вселяються до Дреґерів.

— Не до Дреґерів, — виправив матір Йоганнес, розрізаючи морквину навпіл, — а в їхнє колишнє помешкання.

Брітта зітхнула, витираючи волосся.

— Бідолахи, — мовила вона. — Хоча, знаєш, наприкінці вони були якісь схибнуті. Щоб ото від дурного страху притьмом переїхати до притулку для старих! А мені завжди здавалося, що вони незле дають собі раду самі.

— Певно, — кинув Йоганнес. Він ніколи багато не розбалакував із Дреґерами, а от Брітта останнім часом дуже переймалася долею стареньких сусідів. Відколи вона знову пішла до школи, такі речі неабияк її хвилювали. — Будь ласкава, мамо, відчини мені двері!

Брітта відвела одну руку від голови й прочинила двері на подвір’я.

— Прошу вас, шефе! — мовила вона. — Очам не вірю! Ти дбаєш про ту свою морську свиню?

— Та як завжди, — відказав Йоганнес, ступивши на металеві сходинки, що вели вниз, на подвір’я. — У мене дуже мало часу.

Подвір’я було вузьким чотирикутним кам’яним колодязем, оточеним зусібіч п’ятиповерховими будинками. Багато років тому саме воно наштовхнуло Брітту на думку винайняти цю квартиру.

— Тут буде наш садочок, тільки для нас із тобою! — сказала вона Йоганнесові, куйовдячи йому чуба. — Ти зможеш цілий день гратися й не боятись автомобілів. І друзів своїх приводитимеш. Адже це наш, наш, наш садочок, мій малесенький Йоганнесе, і нікому нема діла до того, чим ми тут займаємося.

Але вони швидко переконалися, що справи з власним садочком були далеко не такі, як їм здавалося. Всі кухонні балкони сусідів виходять на подвір’я, і з настанням літа раз у раз виникають складнощі, коли Йоганнес із друзями бува розіграються й забагато погаласують. «Тут такий обмежений простір, що той галас дуже діє на нерви!» — заявили люди з третього поверху, а якось Брітта з Йоганнесом навіть знайшли у своїй поштовій скриньці листа з підписами: сусіди протестували проти розваг і галасу дітей на подвір’ї. Одного разу до їхніх дверей застукав пан Покашиїнський із другого поверху (цей пан виглядав так, ніби мешкає в будинку, відколи його збудовано, й відтоді ж напомповує пивом своє черево) й заявив, що внутрішній двір належить, мовляв, усім мешканцям будинку.

— Усім! — наголосив він, змішуючи при цьому дух алкоголю (який оповивав його завжди) із тютюновим запахом, що ним була просякнута його одежа. — Те, що ти, дівчино, маєш власний вихід на подвір'я, аж ніяк не означає…

— Оце так, дядьку? — розлютилася тоді Брітта. — Як ти мені тикаєш, то й я тикатиму тобі!

Однак опісля вона пояснила Йоганнесові, що пан Покашиїнський, либонь, таки має рацію. Зрештою, через підвал усі мешканці будинку