Спогади бійців УПА

Попаганда революційних кличів

«Воля народам і людині!», «Нехай живуть самостійні держави всіх поневолених народів!», «Смерть катам народів — Гітлерові і Сталінові!» — це гасла УПА, які стверджували, що Українська Повстанська Армія бореться за самостійність разом з іншими поневоленими народами. УПА закликала росіян, поляків, білорусів, народи Уралу, Сибіру, Поволжя, народи Азії: узбеків, туркменів, башкирів, татар та інших кидати німців і переходити в її ряди. Видано листівки, змістом яких була історія даного східного народу, пояснення, за що веде боротьбу український нарід.

На ці заклики відгукнулись першими ті, кого волиняки вирятували від голодної смерти в таборах. Вони покидають господарів і масово зголошуються до УПА.

Ці самі люди писали відозви до своїх братів по національності, які перебували на українських землях в окремих, як допоміжні німецькі, військових відділах. Відділи ці зокрема виконували службу на залізниці, як охорона проти партизанки, вони допомагали випомповувати^[1] контингенти^[2] або ловити людей до праці. Такі відділи часто переходили на сторону УПА зі зброєю, а німецьких старшин роззброювали або стріляли. Літом 1943 р. була в УПА велика кількість бійців чужої національности. Штаб УПА творить з них окремі національні відділи, якими командують їхні ж старшини. В боях ці відділи визначались особливою завзятістю.

По селах створено шкільництво. Діти почали знову ходити до школи. Шкільні інспектори зайнялися перевишколом учителів. Організовано театральні мандрівні групи. Театральні групи мали протинімецький і протибольшевицький характер, що дуже подобалось селянам. Особливо таким чином ширились повстанські пісні, яких співали навіть малі діти.

співали тоді у волинських селах.

По селах, в пам'ять поляглих борців, сиплять могили. Селяни вкладають душу в цю працю: роблять проекти могил, вибирають місце, навозять фірманками^[3] землю, гарно дернують, ставлять огорожу, зверху вкопують високого хреста. На могилі, звичайно, великий тризуб з написом «Слава Україні — Героям слава!» В Туличові теж, серед села навпроти кооперативи, зноситься така могила. В неділю з околишніх сіл зібралось багато народу, прийшло два рої стрільців з відділу УПА, які повнять почесну варту. Священик з села Вербично служить панахиду, співає хор. Після посвячення на могилу виходять промовці. Випав гарний день, люди вертаються додому. Стрільців комітет запрошує на обід. У всіх веселий настрій, дарма, що на столах немає горілки, яка заборонена в УПА. Прощаються і з піснею:

відходять. За ними біжать діти. На воротах, спершись стоять жінки, дівчата махають хусточками і плачуть.

Усюди по церквах відправляються служби Божі. Нарід ходить молитися. Святкують національні свята, влаштовують академії на честь Коновальця, Петлюри, Базару^[5] й інших. Читають журнали: «Ідея й чин», «Перець» тощо.

Визволення з німецького ясиру

На залізничному шляху Ковель-Сарни загін СБ, під командою друга^[6] Гонти, заліг у вигідних становищах^[7]. Повідомлено, що з Києва везуть людей на роботи до Німеччини. Всі в напруженні чекають, нікому не вільно виходити з лісу, кожний на своєму місці, кожний знає, що має робити. Паротяг дихає чимраз ближче, йому треба тут сунути під гору. Локомотив рівняється з командиром Гонтою, який в кабіну локомотива кидає в'язку гранат. За хвилину — сильний вибух. Ми кидаємося до машини, друг Береза збиває термометер, з якого іде пара. Ще кілька ударів ломом по приладах і все окутано парою. Потяг став. Навколо стрілянина. Німецькі конвоїри, які їхали у переднім і заднім вагонах, виходять з піднятими руками, їх обшукують, кажуть рядком сідати в рові. Командир наказує відчиняти вагони, де сидять невільники. Всі — обдерті, чорні — висипали з вагонів. Один питає мене: «Хто ви? Ви зелені, напевно зелені, ви бендерівці?! Про вас у Києві багато оповідають». Жінки обіймають стрільців, цілують, плачуть. Командир дає наказ не гаятись, забираємо всіх і все, що можемо нести. Нам помагають визволені. Німців залишаємо в рові, попередивши, щоб не підносили голів, доки не відійдемо. Рушаємо в дорогу, їдемо в темряві, незнайомими дорогами, до найближчого села. Спереду іде місцевий селянин. Три рази ставали відпочивати, провіряли, чи хто не загубився. В селі усіх людей закватирували по господарях. На другий день, на майдані, зібрались визволені. Селяни-поліщуки з інших сіл чекали з фірманками, щоб забирати їх до себе. Командир Гонта записував імена. Селяни зобов'язалися цих людей переодягнути й прохарчувати, аж до відкликання.

Військовий перевишкіл

Одного дня командир повідомив нас, що кілька чоловіка з його почоту^[8] мають від'їхати на вишкіл. Називає по псевдах^[9], хто має їхати; мені також це припало. Дає грипси^[10] і з ними від'їжджаємо. По дорозі мусіли ми полагоджувати деякі справи в терені^[11]. На третій день приїхали. За селом, коло лісу, великий дім. Це школа. Далеко перед школою стоїть варта. Навколо обкопано стрілецьким ровом. Заходимо до приміщення. Нас розміщують у великій кімнаті, спимо на підлозі. Командир Гонта від'їздить, прощаємось. З'їжджається багато стрільців в різнім віці. На другий день з села привезли дошки, сокири, пили. Робимо ліжка, стільці, вішаки. В кімнаті стоять вже в три ряди ліжка, вішаки на зброю. Скрізь чисто, порядок. Ліжка позастелювані килимами сільської роботи. Вечером, в окремій кімнаті, сідаємо до вечері. До їди не беремось, аж черговий під старшина подає команду. Усі говорять молитву «Отче наш». Командант вишколу бере ложку, бажає присутнім «смачного», тоді беремо ложки й ми. По вечері, в коридорі слухаємо вечірній наказ. По наказі молитва: «Боже Великий», і всі розходяться. Хто на варту, а хто розбирається і спішить мити ноги. У великих цеберках налита холодна вода. Дижурний наказує кластися до ліжка. Інспекційний старшина перевіряє, чи у порядку розвішена зброя, складена одіж, чи чисто помили ноги (якщо у кого брудні, має за пару хвилин зголоситись з чистими ногами). Потім дижурний заповідає: «Нічна тиша».

Ранесенько