Литвек - электронная библиотека >> Ніна Бічуя >> Детская проза >> Шпага Славка Беркути >> страница 2
самовдосконалення і пошуку себе, моралі і компромісів із сумлінням).

Вибач за не надто дитячу передмову, але й книжка насправді теж дуже доросла, тож порадь її мамі і татові, можливо, вони під іншим кутом подивляться на речі, що їх бентежать…

Доки ми відчуваємо себе дітьми? Допоки щиро радіємо святам, страждаємо від того, що нас не розуміють інші, дратуємось від того, що нас, не питаючи думки, ставлять у рамки і змушують робити те, що вважають корисним старші і сильніші за нас? Але хіба Твої тато й мама не переживають того ж самого? Я переживаю. Мені видається, що немає межі між дорослим і дитиною, що це все вигадки, і не потрібно бути Пітером Пеном для того, щоб пронести чудо дитинства із собою через усе життя… А Ти як вважаєш?..

Хоча правда й те, що дитячий світ трохи гостріший і більше справдешній, від того іноді жорстокіший, але завжди щиріший, він для нас стає джерелом усього на світі, але нам не хочеться в ньому залишатись, бо людина повинна рости…

Саме про це книга «Шпага Славка Беркути».

Захопливого Тобі читання!

І нехай усі випробування, які будуть у твоєму житті, роблять Тебе, Читачу, сильнішим, кращим і ніколи не змушують переступати ні через себе, ні через інших! Нехай навколо Тебе завжди літає багато метеликів, що приносять щось нове і незвідане, нехай тріпочуть крильцями в Тебе в животі (це надзвичайно приємно), будь обережним з ними, ніколи не настромлюй на шпильки, завжди відпускай, нехай летять і роблять світ кольоровішим, гніздяться в грудях у інших.

І ще, будь ласка, будь завжди уважним до дрібниць!

Гаська Шиян

листопад, 2009

з далекої подорожі

1. Про те, що сталося пiзнiше

Був вечір. Звичайний вечір з першим, дуже раннім і дуже лапатим снігом. Ліхтарі на дротах понад бруківкою гойдалися од вітру, і з ними разом гойдалися тіні на землі, і густа, мереживна, схожа на театральну, завіса снігу. Вгорі вона була біло-прозора, а низом, ближче до тротуарів, — зелена й синя від неонового, студенішого за сніг вогню реклами.

Однак трьом хлопчакам, які вийшли з магазину, було зовсім байдуже, якого кольо­ру сніг. В одного кишеня відстовбурчува­лася, він ласкаво поплескав по ній і прицмокнув:

— Гарний набуток! Я ж вам казав — Надя дасть пляшечку. Мене тато завжди до Наді посилає, коли хоче промочити горло.

Один із супутників «бувалого» хлопчини голосно реготав, зачіпаючи плечем перехожих, а другий — високий, у хутряній шапці — весь час намагався йти осторонь, мовби хотів показати, що не має анінайменшого відношення до тих двох.

Шпага Славка Беркути. Иллюстрация № 1 Врешті вони звернули у якусь напівтемну браму. Пройшли на подвір’я, де добули з кишені булку, оселедця і пляшку вина.

Хлопець у хутряній шапці відмовився пити:

— Ні-ні, я не хочу.

— Боїшся — мама битиме? Чи, може, компанія не та? — насмішкувато запитав один.

— Що ти! Розумієш, я...

— Тихо! — раптом шикнув третій. — Хтось іде!

Двоє кинулися тікати: двір був прохід­ний, мабуть, вони знали про це.

Третій, високий, спіткнувся об ящик...

У дитячій кімнаті міліції записали прізвище затриманого, його адресу, номер школи. Учнівського квитка хлопець при собі не мав.

Немолода жінка втомлено мружила очі, ніби надто довго дивилася на яскраве світло:

— І що ж, хлопче, було дуже весело? Отак, як без­­домні кошенята, на чужому подвір’ї, біля смітника, — дуже весело? І компанія чудова, такі виховані джентльмени, правда? Втекли, а тебе покинули... Нічого не скажеш — вірні друзі.

Хлопець мовчав. Знервовано м’яв шапку і не дивився на жінку.

— А знаєш, це навіть добре, що вони втекли: пізнаєш ціну такому товариству... Що? Кажеш, не знаєш навіть їхніх прізвищ? Ну, гаразд. Іди, йди, йди...

Хлопець перевів подих, ніби хотів щось вимовити, однак не сказав нічого, тільки постояв ще якусь мить і вийшов, не прощаючись.

Сніг усе падав, і вулиця посвіжіла, поширшала од хрумкої, чистої пороші. Спохмура позираючи собі під ноги, хлопець ішов поволі, мовби й не помічав снігу, бо шапки так і не вдягнув.

2. Чотири портрети

Юлько Ващук
Малювалися хлопцеві коні. Билинні, гривасті, — таким тільки богатирів носити на широких спинах. І тонконогі, з підтягнутими животами, з гарячими, розтривоженими кругами очей. І маленькі, тихі, з похиленими головами, з непідкованими копитами.

— Що ти малюєш?

Долонею прикривав папір і дивився спідлоба.

— Не покажу.

Не покажу. Мої коні. Неприборкані, необ’їжджені. Чому коні? А хтозна. Коні — та й годі.

У кутку кімнати стояв рояль. На різьбленому пюпітрі — підставки для свічників, у котрих ніколи не було свічок.

— Заграй що-небудь, синку!

— Не хочу.

— Чому не хочеш? Тебе ж просять. Дорослих треба слухатись.

Під пальцями — байдужі клавіші. І байдужі звуки. А якщо кулаками по клавішах? Струни жалібно скрикують, гніваються, кричать разом з дорослими:

— Та хіба ж можна так? Хіба так можна?

— Дивний хлопчик!

Різні книжки потрапляють до рук. Зверху — шкільна читанка, під читанкою — Шекспір і Діккенс. Не завжди зрозумілі слова, і думки заплутуються в пам’яті і часом залишаються без найменшого зв’язку зі змістом.

Сказав Шекспір: тільки погані люди не люблять і не розуміють музики.

Це звучить як оскарження. Годинами хлопчик сидить над роялем й вимолює у клавішів пісню, щоб зрозуміти і полюбити ії, а клавіші нічого не дарують, і навіть коні перестають малюватися, гублять щось живе й справжнє. Хлопець шматує папір, шпурляє геть олівці, а потім знову знаходить — червоний, синій, — малює коней, синіх з червоними гривами, і в тому полум’ї раптом чує музику, якої не дарували струни. Може, не такий уже він поганий? Просто музика буває різна?

Толстой сказав: усмішка робить обличчя гарної людини ще кращим, у добрих людей — добрий сміх. Крадькома хлопчик усміхається дзеркалу і миттю стягає губи у сердитій гримасі, — ні, від усмішки його обличчя не кращає. Не буде він сміятися, та й хіба це обов’язково? Можна бути іронічним і суворим. Трохи вниз куточки уст і вгору ліва брова (гримаса виходить жалібна, ображена), хлопцеві здається, що він виглядає, як римський імператор Гай Юлій Цезар на малюнку в підручнику історії.

Виходить у двір, де бавляться однолітки, і дивиться з іронією на безплідну біганину за м’ячем, а мати кличе:

— Юльчику, дитинко, ходи додому, чуєш, Юльчику!

Хлопець вертається, і мама просить:

— Не ходи на подвір’я, то не для тебе компанія, не твоє коло. Ти зовсім інший,