Януш Пшимановський Витівки Йонатана Коота

Розділ I Проти течії

С-с-с-с…

Буль-буль-буль…

С-с-с-с…

Буль-буль-буль…

Сичання долинало з-за живоплоту, а булькання від річки.

На воді з’являлися і пропадали бульбашки, а за живоплотом не було нікого й нічого, хоч, судячи із звуків, хтось-таки там напевно сидів. Сидів, сичав та ще й виспівував баритоном:

Річка Бубжа була каламутна й до того ж якась кольорова: по ясно-коричневій воді розпливалися лиснючі зелено-брудні смуги. Колір шпинату, підсмаженого на автомобільному мастилі…

Довкола бульбашок вода була прозоріша, і туди підпливли два харіуси, щоб ухопити зябрами кисню. Стали один при одному, головами проти течії, легенько ворушачи плавцями, щоб не зносило.

Голос з-за живоплоту погучнішав:

Гілочки живоплоту, незважаючи на травневе тепло й сонце, були ще голі бо брунькам, які пили воду з річки, не вистачило сили розвинутись.

Крізь зарості тернистої аличі блиснуло золотаве око й ворухнулося щось схоже на ячмінний колосок. Проте роздивитися, хто ховається за кущами, не було змоги, бо вітер поназбирував різне сміття — якесь ганчір’я, зім’яті газети, зірвані плакати, обгортки з-під морозива, порожні сигаретні пачки, — начіплявши все те на колючках.

С-с-с-с…

Буль-буль…

Ворухнувся дірявий пляжний брилик з надірваним верхом, з-за нього висунулася волохата лапа; немов дві маленькі шпаги, блиснули гострі пазурі — і обидва харіуси затріпотіли в повітрі, перелітаючи над живоплотом.

Буль-буль-буль… — пробулькотіло знову, наче нічого й не сталося.

Плюсь! Плюсь!..

Дивно — обидві рибини, виловлені з Бубжі, впали не на прив’ялу прибережну траву, а знов у воду! Але звідки могла взятися за живоплотом вода?

Невеличкий птах у лимонному светрику й розстебнутому темно-сірому жилетику, спостерігаючи це з високої верби, яка росла на тому березі, дедалі більше дивувався. Сичання і булькання спершу ладен був приписати своєму поганому самопочуттю, яке могло спричинити оптичний і звуковий обман, проте волохату лапу й літаючих риб він бачив дуже виразно, а несподіваний плюскіт води так само виразно чув. Та найголовніше — цей баритоновий спів:

Глибоке дихання не допомагало птахові, погане самопочуття не полишало його. Він знав, що будь-яка спроба дістатися другого берега може скінчитися згубно. Знав, однак не міг перебороти цікавості.

Щоб додати собі духу, птах ступив кілька кроків по стовбуру головою вниз, а щоб трохи пожвавішати, довбонув гострим дзьобом кору, аж у голові загуло й луна пішла по річці, і врешті полетів, легенько посвистуючи крильми. Дві перші дуги хвилястого польоту виконав як належить, а на третій заточився і, різко втрачаючи висоту, ледве перелетів через тернисту аличу, змушений приземлитися зразу ж за живоплотом.

Майже не загальмувавши, птах з розгону беркицьнув між двома іржавими консервними бляшанками, які глухо задеренчали від удару.

— Тихше, хай йому чорт! — зовсім близько прогув оксамитовий баритон.

Птах скочив на рівні лапи, глянув, дивом здивувався, і, щоб не бебехнутися вдруге, забарабанив дзьобом у бляшанку.

Дзень-бом!..

С-с-с-с…

Буль-буль-буль…

Здоровий, у сірі смуги кіт, причаївшись під живоплотом, натискав задньою лапою на помпу, якою надувають пляжні матраци; трубка від помпи, замаскована сухою травою, вела до річки, звідки й долинало булькання.

Свіже повітря, видно, знову привабило рибу, бо кіт грізно ворухнув схожим на ячмінний колосок вусом, відсунув убік пляжний капелюх, який прикривав його, і, мов серпом, змахнув правою лапою. На сонці блиснула луска, у блакитному відрі, яке стояло тут-таки за рибалкою, хлюпнула вода.

— Щоб мене шуліка вхопив! — похмуро лайнувся птах. — Якесь котисько ловить рибу на подмух і, замість з’їсти її, вкидає до емальованого акваріума. Нічого не розумію!

Кіт обернувся, уважно глянув. Його золотаві очі потемніли, а вуса здригнулись, відкриваючи гострі, як ножі, зуби.

— А, це ти, невиховане дятлище! — зневажливо кинув він. — Якщо не зраджує мене пам’ять, я сьогодні ще не снідав.

Крилатий уже шкодував, що так по-дурному зачепив кота, не кажучи про те, що кинув небезпечну репліку просто під носом у хижака. Якщо закортіло висловитись, то треба було хоч на якусь гілку пурхнути. Шкодував, а проте злість у ньому наростала, і вгамувати її він не міг.

— Хоч вусом трусиш, та не вкусиш, — кинув він глузливо. — Облизуйся краще на рибу, а не на птаство, бо якщо сунеш свій паскудний писок, то так вріжу дзьобом поміж вуса…

— Мені більше до вподоби домашня птиця, — єхидно відповів кіт. — Риба отруєна й так смердить, що без оздоровлення в свіжій воді…

— Тю-тю, п-пі! — в’їдливо засміявся Повзик.^[1] — А я геть запорошений високоякісним цементом, який летить із тих димарів, що за річкою. Якщо мене з’їси, забетонуєш кишки так, що ніяка клізма не допоможе.

— Доведеться тебе спершу добре вибити, — сказав рибалка. — А потім пилососом пройдуся.

— Пі-пі, тю-тю! Тобі, тупайлу, навіть не в голові, що мене повело від отруєних хлорофосом короїдів, жуків і личинок гусениць, якими я легковажно